«Їдемо на евакуацію, всім привіт» — такими були останні слова воїна Олександра Бабія. 7 лютого 2024 року він загинув, виконуючи бойове завдання поблизу Кліщіївки на Донеччині.
Олександр Олександрович Бабій народився 27 грудня 1995 року в селищі Капустине Миколаївського району Миколаївської області.
Перші чотири класи навчався у сільській школі, з 5-го до 9-го — у школі №16 Миколаєва. Після її закінчення вступив до Надбузького професійного аграрного ліцею, де здобув професії слюсаря з ремонту автомобілів та водія автотранспортних засобів.
У цивільному житті працював у різних сферах. Був будівельником, водієм автоевакуатора, а також водієм гуманітарної допомоги при школі.
15 березня 2023 року Олександра Бабія призвали на військову службу за мобілізацією Центральним РТЦК та СП м. Миколаєва.


Він служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді молодшого сержанта, водія, снайпера 2 категорії 3-го розвідувального відділення 3-го розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А0284.

Виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема на позиціях поблизу Кліщіївки та Краматорська.

7 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Кліщіївка Донецької області Олександр Бабій загинув під час виконання бойового завдання на позиції.
14 лютого 2024 року воїна поховали у рідному Капустиному Миколаївської області.
Олександр Бабій нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.


Яким він був…
Олександр був простою, щирою, доброю і справжньою людиною. Він не любив фальші, не вмів бути байдужим і завжди залишався собою.
Він дуже любив життя. Любив сміятися, жартувати, спілкуватися з людьми, цінував друзів і рідних. Умів радіти простим речам і дарувати гарний настрій тим, хто був поруч. У ньому було стільки життя, енергії та планів, що здавалося — попереду ще ціла вічність.

За словами рідних, він був людиною, яка могла допомогти, не чекаючи нічого навзаєм. Мав добре серце, сильний характер і свою особливу душу. Міг бути впертим, іноді різким, але за цим завжди ховалося добре й любляче серце.

Він не встиг створити власну сім’ю, не встиг стати чоловіком і батьком, не встиг здійснити все, про що мріяв. Але залишив після себе найцінніше — любов, спогади й частинку себе в серцях тих, хто його знав.

Він був сином, братом, другом, людиною, яку любили й чекали вдома.
І якою б важкою не була ця втрата, рідні хочуть пам’ятати його не лише таким, яким він став в останню мить. Вони хочуть пам’ятати його живим — усміхненим, веселим, із блиском в очах, із мріями та планами.




Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
