У 18 він уже був справжнім воїном. А у 20 віддав життя за Україну. Володимир Любуня загинув 20 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання біля с. Терни Донецької області. Його підрозділ утримував позицію, коли в окоп влучила мінометна міна. Разом із Володимиром загинули ще двоє військовослужбовців.
«Вони тримали позицію, тримали до останнього, прилетіла мінометна міна прямо в окоп, шансів у хлопців не було, їх трьох там загинуло», — розповідає батько Володимира Василь Любуня.
Володимир народився 21 жовтня 2003 року напередодні Помаранчевої революції. Згодом, коли в родині народилася ще й донечка, батьки називали своїх дітей передвісниками революцій. Син — передвісник Помаранчевої, а донька — Революції Гідності. Батько Володі, Василь, пропонував дружині народити ще й третю дитину, але жінка сказала, що третьої революції вже не стерпить.
З пологового будинку Володимира Любуня батько забирав із пістолетом — за родинною козацькою традицією. Звісно, медперсонал був шокований: як можна біля новонародженої дитини, у стерильне середовище, принести зброю? Та Василя це не зупинило.
«І коли мені його винесли, я його розпеленав, поклав в пеленку пістолет, запеленав з пістолетом і так забрав з пологового. Багато хто на мене дивився великими очима», — розповідає батько.
Предки Любуня були запорізькими козаками. Прапрадід Володимира був повним кавалером ордена Святого Георгія за часів Першої світової війни. Дід воював на Даманському півострові та в Афганістані, а батько Василь Любуня після Революції Гідності добровольцем пішов на війну.
«Мій прапрадід, його прапрапрадід, повний кавалер Георгія, за першу світову отримав. Його дід, мій батько, воював на Даманську і в Афганістані. І я вже пішов добровольцем, одразу після Революції Гідності», — згадує Василь Любуня.
До військової справи Володимира привчали змалечку. Разом із батьком він відвідував фестиваль «Холодний Яр». У п’ять років мав власну військову форму, у десять — пневматичний пістолет, а у 13 — мисливську рушницю. Займався атлетикою, рукопашним боєм і стрільбою.
«І він займався і атлетикою, і рукопашним боєм, стрільбою ми займалися постійно, я йому і травматичну зброю подарував», — каже Василь Любуня.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Володимир вирішив стати до лав захисників. Йому було 18 років. Через юний вік та відсутність бойового досвіду спочатку його не хотіли брати на фронт. Тоді він вступив до територіальної оборони. Згодом пройшов відбір і вирушив на військове навчання до Великої Британії.
Мати Олена намагалася переконати сина не їхати на війну.
«В мене з ним розмови були, що, може, передумаєш. А він говорив: “Ні, не передумаю. Я їду туди, все, я не можу. Я не можу інакше”», — згадує вона.
Після повернення з Великої Британії Володимир служив в «Азові». Пізніше його направили до Бахмута, де на той час точилися одні з найважчих боїв. Згодом він перевівся до батальйону «Донбас».
Побратими дали Володимиру позивний «Інструктор». Попри молодий вік, він добре опанував військову справу й почав навчати інших бійців.
Під час одного з бойових завдань його групу виявив ворожий безпілотник. Почався обстріл. Старші військовослужбовці вирішили повертатися, але Володимир наполіг, що потрібно йти далі — там чекали їхні побратими.
«Москалі помітили їх з безпілотника і почали обстрілювати. Ну і старші бійці, от все, нас обстрілюють, ми не пройдемо, повертаємось назад. Володя на них подивився, каже, ви що, з глузду з’їхали, ми там потрібні, там нас чекають. Ліг на землю і поповз туди. Вони дійшли до своєї групи, надали допомогу, за що він був представлений до ордена «За мужність», — розповідає Василь Любуня.
А вдома його чекали мати і молодша сестричка Вікторія. Дівчинка любила спостерігати за братом, коли він чистив чи розбирав зброю. Однак Володимир намагався її захистити. Захищав від усього — від поганих друзів, від зброї, від війни. І все ж дуже пишався, коли сестричка самостійно розібрала рушницю.
«Вова казав: “Віка, відійди, бо ти зараз поранишся і ще потім тебе зеленкою мазати”. Я сама розібрала рушницю, коли тато ще був на війні. Вова казав: “Ого, в мене сестра така!”», — згадує Вікторія.
Володимир ще встиг покохати — швидко, щиро, невимовно. Та доля вділила закоханим зовсім мало часу для двох. Він познайомився зі своєю Іриною лише за місяць до першої відпустки. Саме під час відпустки він освідчився їй, бо війна не терпіла зволікань — це хлопець добре засвоїв. Втім, побратися пара так і не встигла.
З відпустки Володимира відкликали достроково. А через два дні після освідчення він загинув, виконуючи бойове завдання.
«Він мені сказав, що він не хоче туди їхати, але він має. А останні слова, коли я його проводжала на поїзд, були такі: “Якщо я вернусь, то буде все добре”», — розповідає Ірина Рабій.
Після смерті Володимира його батьки, сестра та Ірина залишилися близькими. Родина підтримала наречену воїна, а вона стала для них рідною людиною.
«Вони мене підтримують, я їх підтримую. Сестричка його стала для мене, як моя сестричка. Його родина стала для мене, як моя родина», — говорить Ірина.
Володимир Любуня планував здобути фах артрозвідника. Мріяв створити сім’ю, щоб жити у своїй Україні. Та війна не дала йому здійснити ці плани. Володимиру назавжди залишилося 20 років.
Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
