Микола Ящук добровільно став до лав оборонців у 2023 році. Вважав це своїм громадянським та батьківським обов’язком. До війни працював різноробочим.

«В нього є донечка Олександра, маленька копія тата, — голосом Миколи Ящука від часу його зникнення безвісти стала сестра Альона Янкова. — Він неодноразово ділився, що рішення піти служити було продиктоване думкою: “Я не хочу, щоб моя дитина знала, що таке війна, і війна прийшла до нашого дому”».

Микола служив у 42-й ОМБр. Воював на Бахмутському напрямку. Саме там і отримав перше поранення. Після реабілітації знову повернувся на фронт. Брав участь у боях на Торецькому напрямку, згодом його перевели на Покровський.

«Крайні рази зв’язок із братом був нестабільний. Він не мав заходити в бій, тому що якраз учергове повернувся з лікарні — не давали спокою осколкові поранення у спині. Проте написав мамі, що виходить на позицію на кілька місяців. Я відправила йому: “Бережи себе. Ми тебе чекаємо і любимо”, та моє повідомлення залишилося непрочитаним. З 7 на 8 серпня почуваюся дуже погано. А наступного дня з нами зв’язалися командири й повідомили, що під час бою брат зник безвісти. Неофіційно ми маємо відомості та надію на полон».

Війна ввійшла в їхню родину у 2014 році, коли під час російсько-української війни загинув двоюрідний брат, який був наближений до родини. Чоловік Альони бере участь у воєнних діях на гарячому напрямі.

«Микола на 13 років старший, він замінив мені батька. Коли зв’язок обірвався, було відчуття, наче не стало частинки мене. Я розуміла, що маю або сісти й плакати, або діяти. І я обрала діяти. Почала шукати рідних військовослужбовців з нашої бригади, які зникли в той період на Покровському напрямку. Ми об’єдналися, і я зараз допомагаю іншим: подаємо запити на хлопців, відвідуємо зустрічі з пошуковими інстанціями.

Одного разу навіть побувала на обміні. Пройшло не так багато часу після зникнення брата. Якогось ранку я прокинулася з відчуттям, що от-от маю щось дізнатися. Побачила всім бажану синю карту, і ми з чоловіком (він якраз у той час був удома) зібрали ще кількох дівчат і вирушили на обмін. Вразили емоції, коли автобуси зі звільненими перетнули кордон. Рідним почали приходити повідомлення з “Дії” й Координаційного штабу. Це щира, бурхлива радість і, зізнатися відверто, — заздрість, що таке сподіване сповіщення отримала не ти. Звісно, я старалася тримати холодну голову, тому що деякі хлопці в полоні з 2022-го, а хтось і раніше. Я була вражена, як наші герої, попри виснаження, вдивлялися в кожне фото і намагалися допомогти, упізнати когось. На жаль, мої надії на новини не справдилися.

Коля — дуже світла людина, добряк, безвідмовний, небайдужий та відповідальний. Він завжди був моєю підтримкою. Нас у родині троє — Коля найстарший, середня сестра і я. Коли я ділилася своїми негараздами, він часто втішав мене словами: “Мала, збирай речі і їдь додому”. Я вірю, що знову почую від нього особисто: “Я повернувся, і тобі також треба їхати додому”».

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.