Дмитро Кравченко ще до початку повномасштабного вторгнення відчував, що країні доведеться пройти через важкі випробування. Він не просто говорив про можливу війну — він був внутрішньо готовий до того, що стане на захист України. Для нього це було не питання вибору, а питання обов’язку.

«Я був упевнений, що йду воювати, тому що захищати країну — це мій обов’язок. Зібрав речі, поїхав у частину і сказав: “Забирайте мене”», — розповідав Дмитро в інтерв’ю виданню «Новини Вінниці».

Так почався бойовий шлях Дмитра Кравченка із позивним «Крава» — розвідника, який виконував складні бойові завдання, пройшов найгарячіші напрямки та брав участь у звільненні Херсонщини.

Дмитро народився 19 травня 1991 року. Із перших днів життя був міцним і сильним хлопчиком.

«Це був майже богатир — більше чотирьох кілограмів. І в той день пішов дощик. Ну, як говорять, дощ — це завжди на гарну долю. Ми сподівалися, що так і буде», — розповідає мама Героя.

Він ріс активним, життєрадісним і допитливим. Дмитро легко знаходив друзів, був винахідливим, мав добре серце. Особливо любив тварин — не раз приносив додому безпритульних котів і собак, яких хотів урятувати.

З дитинства хлопець прагнув розвиватися фізично. Мріяв займатися плаванням, але не склалося.

«Як піде в басейн, то має захворіти. Потім він зайнявся тхеквондо, баскетболом, а вже в дорослому віці — боксом», — згадує Світлана Кравченко.

Дмитро змалку мав сильний характер. Він був природним лідером — спокійним, але впевненим у собі. До його думки прислухалися однолітки, а справедливість залишалася одним із головних принципів його життя.

Однокласниця Анна Болховітіна пригадує випадок зі шкільних років, який добре характеризує Дмитра.

«Дівчата тихенько поставили собі хороші оцінки в журналі. Потім хотіли перекласти провину на нашу однокласницю — тиху, спокійну дівчинку. Вона прийшла додому, і їй подзвонив Діма: “Я зараз прийду, ти мені все розкажеш. Я точно знаю, що ти цього не робила”», — розповідає Анна.

Після закінчення Вінницької загальноосвітньої школи №26 Дмитро вступив до училища Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Згодом пройшов строкову службу у десантних військах.

Вибір був свідомим — Дмитро прагнув потрапити саме до бойового підрозділу.

«Він захотів служити в десанті. У той час, коли інші батьки намагалися відкупити своїх дітей, у нас тато домовлявся, щоб син потрапив у десант. Він потрапив у Львівську 80-ту аеромобільну бригаду», — говорить мама Героя.

Пізніше Дмитро заочно навчався у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності. Працював у рекламній компанії, де зустрів свою майбутню дружину Лесю. У 2017 році вони одружилися, а через рік у родині народився син Кирило.

Для Дмитра сім’я була найбільшою цінністю. Він був турботливим батьком і багато часу присвячував синові.

«Він із маленького, буквально з двох місяців, залишався із сином. Невістці треба було кудись відійти — він залишався. Не всі чоловіки можуть так. Він дуже багато давав сину… А тоді почалася війна», — розповідає Світлана Кравченко.

Любив він і готувати. Мав природжений хист до кулінарії.

«Діма дуже любив готувати, робив це з великим задоволенням. Особливо йому вдавалися страви з м’яса, різноманітні соуси, теплі салати та всілякі новинки. Він любив експериментувати. Ця любов до кухні передається чоловікам у нашій родині по батьківській лінії вже не одне покоління — від прапрадіда», — ділиться мати Героя

Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро без вагань став до лав оборонців України. Службу розпочав на Одещині, згодом виконував бойові завдання на Миколаївщині та Херсонщині. Разом із побратимами брав участь у звільненні українських територій.

«Снігурівка, Мала Олександрівка, дуже багато маленьких населених пунктів, острови, Потьомкінські острови вони звільняли. Херсон», — згадує мама Дмитра.

Звільнення Херсона далося воякам надзвичайно важко. Дорога до міста була складною: три доби без повноцінного сну, заміновані території, десятки кілометрів пішки.

Анна Болховітіна згадує, як Дмитро попереджав про гарні новини:

«Він тихенько написав: “Будуть такі новини, не уявляєш”. Я все думала, що ж це будуть за новини. А потім прокидаюся, бачу його фотографію з чебуреком і не можу повірити своїм очам — там стоїть геолокація Херсон».

Фото Дмитра з чебуреком на фоні звільненого міста та полонених окупантів стало відомим далеко за межами України.

 «У момент, коли зайшли, відчули неймовірну ейфорію. Ми були дуже втомлені, тому що нормально не спали, напевно, троє діб. Багато пройшли пішки, тому що все було заміновано і техніка не могла проїхати. Дуже втомлені були. А коли заїхали в Херсон — таке підняття було, з’явилися сили ще йти далі», — говорив Дмитро у одному з інтерв’ю.

Для тих, хто воював поруч із Дмитром, він залишився прикладом мужності, людяності та честі.

Побратими згадують: він ніколи не боявся бою, умів підтримати словом і жартом, а головне — завжди залишався вірним своїм принципам.

Під час одного із завдань у Снігурівці українські військові взяли окупантів у полон. Місцеві, які пережили окупацію, були сповнені люті, але Дмитро не дозволив людям вчиняти самосуд.

«Вони хотіли їх розірвати. І якраз Діма став і не дозволив цього, сказав, що вони полонені, вони мають свої права», — розповідає побратим Василь Любуня.

Бойова група, у якій служив Дмитро, мала назву «Браво». Воїни прикривали один одного під час боїв, евакуйовували поранених і разом проходили найскладніші випробування.

Навіть у найважчі моменти залишалися місце для жартів і курйозів.

«Кинули гранату в закинутий розвалений бліндаж і не розрахували, що там було гніздо шершнів. Комбат казав, що нас усіх віддасть під суд за диверсію, бо ми тиждень не виходили на завдання — були всі розпухлі від укусів», — із посмішкою згадує Василь Любуня.

Навесні 2023 року Дмитра направили на навчання до Великої Британії. Саме дорогою туди він познайомився з Олександром Красиловським. Згодом з’ясувалося, що їхні долі перепліталися ще з дитинства: вони жили поруч, навчалися в одному училищі, а пізніше разом стали на захист України.

«Ми в одній хаті навіть сиділи, але він був у масці — він же розвідник, їм не можна показувати обличчя. Вони штурмували. І каже Діма: “Дімон, пам’ятаєш, от там, під підвіконням, я лежав”», — згадує Олександр.

Саме Дмитро жартома назвав друга «Челентано». Згодом цей позивний став для Олександра символом пам’яті.

«Командир викликає мене. Я кажу, що хочу позивний “Челентано”. Він питає: “А чому такий позивний?” Я йому розповів — це на честь мого друга, мого побратима», — говорить Олександр.

6 вересня 2023 року Дмитро Кравченко разом із побратимом Андрієм Орловим із позивним «Сармат» вирушили на бойове завдання.

Вони, як завжди, пішли першими.

«Вони завжди хлопцям казали: “Привал”, а самі виходили першими. Вони знову вийшли першими — і це була засідка. Їх там чекали. Вони вже були поранені, але ще відстрілювалися. Був дуже важкий бій. Куля залетіла Дмитру під бронежилет», — розповідає Світлана Кравченко.

Через складність бою евакуація затягнулася. Саме це зіграло фатальну роль.

«Пішло зараження, хоча вони ще самі собі надавали допомогу, кололи якісь ліки, можливо, кровоспинне», — говорить мама Героя.

Андрій Орлов загинув у день поранення. Дмитра ввели у штучну кому. П’ять днів лікарі боролися за його життя, але серце захисника зупинилося.

У одному зі своїх інтерв’ю Дмитро встиг озвучити свою найзаповітнішу мрію:

«Я уявляв своє життя з родиною, різні подорожі. Мрію, щоб війна закінчилася, щоб ми повернулися до кордонів 1991 року і жили собі спокійно, планували своє майбутнє».

Останнім часом він почав скаржитися друзям на втому, замислювався про повернення до цивільного життя. Але війна забрала його назавжди, залишивши по собі пам’ять про силу, мужність і незламність людини, здатної дати відсіч ворогу заради тих, кого любиш…

Дмитро Кравченко «Крава» віддав життя за Україну, за свою родину, за майбутнє, у яке він так завзято вірив…

Вічна пам’ять і слава Герою України!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.