Микола Ящук добровільно став до лав оборонців у 2023 році. Вважав це своїм громадянським та батьківським обов’язком. До війни працював різноробочим.

«В нього є донечка Олександра, маленька копія тата, — голосом Миколи Ящука від часу його зникнення безвісти стала сестра Альона Янкова. — Він неодноразово ділився, що рішення піти служити було продиктоване думкою: “Я не хочу, щоб моя дитина знала, що таке війна, і війна прийшла до нашого дому”».

Микола служив у 42-й ОМБр. Воював на Бахмутському напрямку. Саме там і отримав перше поранення. Після реабілітації знову повернувся на фронт. Брав участь у боях на Торецькому напрямку, згодом його перевели на Покровський.

«Крайні рази зв’язок із братом був нестабільний. Він не мав заходити в бій, тому що якраз учергове повернувся з лікарні — не давали спокою осколкові поранення у спині. Проте написав мамі, що виходить на позицію на кілька місяців. Я відправила йому: “Бережи себе. Ми тебе чекаємо і любимо”, та моє повідомлення залишилося непрочитаним. З 7 на 8 серпня почуваюся дуже погано. А наступного дня з нами зв’язалися командири й повідомили, що під час бою брат зник безвісти. Неофіційно ми маємо відомості та надію на полон».

Війна у родині почалася ще у 2014 році, тоді до Збройних сил України долучився батько Альони. Через вік і стан здоров’я він тепер демобілізований. Війна відібрала життя двоюрідного брата, який теж був близьким до родини. На гарячому напрямку захищає країну чоловік Альони.

«Микола на 13 років старший, він замінив мені батька. Коли зв’язок обірвався, було відчуття, наче не стало частинки мене. Я розуміла, що маю або сісти й плакати, або діяти. І я обрала діяти. Почала шукати рідних військовослужбовців з нашої бригади, які зникли в той період на Покровському напрямку. Ми об’єдналися, і я зараз допомагаю іншим: подаємо запити на хлопців, відвідуємо зустрічі з пошуковими інстанціями.

Одного разу навіть побувала на обміні. Пройшло не так багато часу після зникнення брата. Якогось ранку я прокинулася з відчуттям, що от-от маю щось дізнатися. Побачила всім бажану синю карту, і ми з чоловіком (він якраз у той час був удома) зібрали ще кількох дівчат і вирушили на обмін. Вразили емоції, коли автобуси зі звільненими перетнули кордон. Рідним почали приходити повідомлення з “Дії” й Координаційного штабу. Це щира, бурхлива радість і, зізнатися відверто, — заздрість, що таке сподіване сповіщення отримала не ти. Звісно, я старалася тримати холодну голову, тому що деякі хлопці в полоні з 2022-го, а хтось і раніше. Я була вражена, як наші герої, попри виснаження, вдивлялися в кожне фото і намагалися допомогти, упізнати когось. На жаль, мої надії на новини не справдилися.

Коля — дуже світла людина, добряк, безвідмовний, небайдужий та відповідальний. Він завжди був моєю підтримкою. Нас у родині троє — Коля найстарший, середня сестра і я. Коли я ділилася своїми негараздами, він часто втішав мене словами: “Мала, збирай речі і їдь додому”. Я вірю, що знову почую від нього особисто: “Я повернувся, і тобі також треба їхати додому”».

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.