Він умів берегти життя — висаджував дерева, і водночас до останнього подиху стояв за рідну землю. Спочатку родина отримала страшне повідомлення — «зник безвісти». Згодом побратими розповіли правду: 5 січня 2025 року під час бойового завдання Олексій Костюк, прикриваючи товаришів кулеметним вогнем, прийняв нерівний бій і загинув як Герой.

Про це повідомила Калинівська міська рада.

Олексій народився 10 червня 1987 року у селі Уладівське. Після школи вступив до Харківського технічного університету залізничного транспорту, де здобув фах інженера за спеціальністю «Залізничні колії і транспортні споруди». Після завершення навчання працював у Києві за професією.

На початку повномасштабного вторгнення він перебував у Канаді, мав стабільну роботу та перспективи. Проте, не вагаючись, повернувся додому, щоб стати на захист країни. На прохання рідних залишитися за кордоном відповів просто і твердо: «Я — громадянин України і мушу бути тут».

У квітні 2022 року Олексій добровільно звернувся до ТЦК та вступив до лав Збройних Сил України. Пройшов підготовку і розпочав службу, а з травня 2024 року воював у складі 67-ї окремої механізованої бригади, у штурмовому підрозділі, що виконував бойові завдання на Донеччині, зокрема поблизу Лимана. Відзначався відповідальністю та витримкою, сумлінно виконував накази командування.

Під час боїв зазнав поранення, лікувався у польовому шпиталі, але від реабілітації відмовився, аби якнайшвидше повернутися до побратимів і продовжити службу.

Навіть на війні залишався людиною, яка творить: під час служби пророщував жолуді та передавав їх матері, а під час відпустки особисто висадив близько тисячі дубів. Це була його тиха боротьба за майбутнє.

Командири та побратими згадують Олексія як щирого, чуйного і надійного товариша, який завжди був готовий підставити плече. Усі свої виплати він віддавав на потреби армії та лікування військових. На прохання батьків залишити кошти для себе відповідав, що зможе заробити після війни.

Навіть формальності відкладав на потім — посвідчення учасника бойових дій так і не отримав, кажучи: «Буде всім, буде і мені».

Останні місяці служби він неодноразово виконував складні бойові завдання, зокрема й за межами України, стримуючи атаки ворога. У небезпечні рейди вирушав добровільно — і той бій став для нього останнім.

У скорботі залишилися батьки та сестра. Пам’ять про нього — це не лише про війну, а й про життя, яке він встиг наповнити змістом, добром і силою.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.