Йому було лише 20. Він любив свою дружину, мріяв про майбутнє, захоплювався мотоциклами та понад усе — рятував життя. Вадим Данилко, молодший сержант із позивним «Менгєлє», був не просто бойовим медиком — він був людиною з великим серцем, яка добровільно пішла на передову, аби допомагати іншим.

Народився Вадим у Вінниці, жив у селі Великий Митник. Закінчив Вінницький медичний коледж імені академіка Заболотного — фельдшер за освітою, людина, яка свідомо обрала шлях служіння. Навіть під час навчання він ніколи не сумнівався: його покликання — рятувати. Після випуску в 2022 році одразу опинився там, де був найбільше потрібен — на війні.

Вадим вступив до лав ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив у 120-й окремій бригаді територіальної оборони, бойовим медиком стрілецького взводу 173-го батальйону. Він був тим, хто виносив поранених з-під вогню, перев’язував рани, підтримував побратимів не лише медично, а й людяністю.

«Мій син завжди прагнув справедливості. Був добрим, дуже переживав за побратимів. Він був справжнім патріотом. Його мета в цьому світі була змінювати щось на краще та рятувати», — згадує мама Героя Юлія Миколаївна.

Його серце належало дружині — він говорив про своє кохання відкрито й з гордістю. Поруч із нею був спокійним і щасливим.

28 березня 2024 року біля Часового Яру, на Донеччині, Вадим отримав смертельну мінно-вибухову травму. Його поховали в Хмільнику, на Митницькому кладовищі.

Вічна пам’ять Герою!