Його усмішку й зараз згадують рідні та друзі. Віктору Ковальчуку було всього 21, коли він прийняв свій останній бій. Не через обов’язок — через серце. Через глибоке переконання: Україна має бути вільною.

Віктор Ковальчук народився у 1992 році в місті Самарканд (Узбекистан) у родині військових. Його дідусь і батько служили у війську, тому вибір хлопця продовжити цю справу був не випадковим, а майже невідворотним. Та на відміну від багатьох, Віктор не просто пішов дорогою батька — він зробив її справжнім покликанням.

У 2014 році Віктор закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, обравши один із найризикованіших напрямків — аеромобільні війська та розвідку. І одразу після випуску поїхав у зону бойових дій — без вагань, без страху, з відкритим серцем і чіткою метою: боронити Україну.

Він став командиром взводу 80-ї окремої аеромобільної бригади. Його батько тим часом також не зміг залишатися осторонь — полишив викладання фізкультури у Києві, пішов добровольцем до Національної гвардії та прослужив півтора місяця у Слов’янську.

Сам Віктор воював під Луганськом, охороняв аеропорт, один із найгарячіших точок того часу. 31 серпня 2014 року під Георгіївкою він загинув.

За мужність та вірність присязі Віктор Ковальчук був нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту», почесним званням «Громадянин міста Козятин» та знаком «За заслуги перед Козятинщиною».

Його життя було коротким, але сповненим змісту. Він обрав шлях честі — і назавжди залишився у строю. Пам’ятаймо його ім’я. Слава Герою!