9 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання зі стримування російської агресії в районі населеного пункту Новоекономічне Покровського району Донецької області загинув 22-річний оборонець України Станіслав Демидчик із позивним «Кінолог». Він прикрив собою побратима, врятувавши йому життя ціною власного.

Станіслав виріс у багатодітній родині на Миколаївщині. Із трьох братів був наймолодшим.

Після школи здобув професії водія та слюсаря. У 18 років розпочав строкову службу в Національній гвардії України. Згодом підписав контракт і став кінологом — професію обрав не випадково, адже дуже любив собак.

«Коли почалася війна, кінологів уже не було — усі пішли на захист Батьківщини», — згадує мати полеглого Героя Любов Демидчик.

Із перших днів великої війни молодий боєць брав участь у звільненні Київщини, воював на Чернігівщині та в Бучі. Через рік служби його направили завершити навчання за спеціальністю «кінолог».

«Він за три місяці отримав диплом і сертифікат, здобувши освіту за спеціальністю “кінолог”», — розповідає Любов Демидчик.

Після навчання Станіслав продовжив службу у військовій частині в Калинівці. Саме там зустрів Вікторію. Вони закохалися, побралися, а згодом у подружжя народився син Артем.

Та сімейне життя не стало для Станіслава причиною залишити службу. Навпаки — народження дитини ще більше зміцнило його бажання захищати Україну.

«У нього була кохана дружина, улюблений син. Він казав: “Ні, я поїду. Мені треба захистити свою дитину, мені треба захистити свою сім’ю. Я не можу сидіти тут”», — передає слова сина його мати.

Станіслав був уважним до деталей, умів швидко оцінювати ситуацію і приймати рішення. За словами матері, ця риса не раз допомагала йому рятувати життя побратимів.

«Мені якось потрапило відео, яке мені надіслали. Там командир спочатку розповідав про танкіста, а потім сказав, що в них є Станіслав, якому тоді було 19 років. Якби не він, який зняв снайпера, міг би загинути весь їхній батальйон», — розповідає Любов Демидчик.

Тримати позиції Станіславу та його побратимам іноді доводилося тижнями. Доставка найнеобхіднішого була надзвичайно складною. Бійцям бракувало навіть їжі та води. Вони готували те, що вдавалося знайти на позиціях: зіпсовану картоплю та макарони з черв’яками, а воду та шоколадні батончики їм скидали з дронів.

«Їм дронами скидали воду. І це було просто щастя, коли хоча б одна пляшка залишалася цілою. Щастям для них було навіть, коли йшов дощ — вони пили й ту воду», — згадує Любов Демидчик.

Теща Станіслава, Анна Мазур, дуже допомагала військовим — збирала та передавала на фронт продукти, спорядження й необхідне обладнання.

«Ніколи не забуду, як Станіслав зателефонував і попросив десять буханок хліба, бо не було що їсти. Ми по два рази на місяць відправляли продукти. Одного разу відправили 130 кілограмів — він був шокований. Передавали мавіки, колеса, глушник, приціл, тепловізор», — розповідає Анна Мазур.

За час служби героїчних історій у Станіслава було чимало. Разом із побратимами він не раз брав у полон російських військових.

За сумлінну службу Станіслав спершу отримав звання старшого солдата, а згодом став командиром взводу. Незадовго до загибелі він телефоном познайомив дружину зі своїми новими побратимами. Казав, що зовсім скоро повернеться додому.

«Він казав, що має приїхати додому на сім днів. Але перед цим йому потрібно було вийти на позицію. Після позиції він мав повернутися додому», — згадує дружина Героя Вікторія Демидчик.

Та зустрітися подружжю вже не судилося.

«Перед смертю ми поїхали до нього в Дніпро на п’ять днів. Це була наша остання зустріч», — розповідає Вікторія Демидчик.

9 серпня 2025 року Станіслав Демидчик загинув у бою біля Новоекономічного. Куля снайпера влучила йому в потилицю, коли молодий командир кинувся прикривати собою побратима.

Поранений боєць, якого Станіслав намагався врятувати, три доби ніс його тіло на собі, прагнучи повернути загиблого товариша рідним. Він виконав свою обіцянку. А через 21 день сам загинув у бою.

За день до загибелі Станіслав востаннє говорив із тещею Анною Мазур. У його словах вона тепер чує передчуття неминучого.

«За день до загибелі я розмовляла зі Станіславом і його слова ніколи не забуду. Він сказав: “Мам, ви мене у валізку і заберете. Мам, пообіцяйте, що ви мене заберете”. Я пообіцяла. Не думала, що наступного дня буде така болюча звістка. Я його забрала. Не забуду, як Віка кричала: “Мама, Славіка нема, мама, Славіка нема”. Станіслав ніби готував мене до цього, казав, що має бути коло Скорика. Я сварилася: “Дитино, ти що таке говориш?”. Він ніколи не називав мене тещею — тільки мамою.

Він дуже чекав на відпустку. У липні сказав: “У вересні в мене відпустка. Ви теж беріть відпустку, і ми їдемо в Карпати. Ви теж відпочинете, бо ви теж з нами на “нулі”, то трохи відпочинете, перезавантажитеся”. Я казала: “Дасть Бог, буде все добре — звичайно, поїдемо. Наперед не плануємо”. Мабуть, у мене вже тоді була якась тривожність», — говорить Анна Мазур.

Разом із Станіславом боронити Україну планував і його старший брат Євген. Після трагічної звістки про загибель «Кінолога» він перевівся до військової частини в Миколаєві, аби бути ближче до матері. Однак невдовзі його спіткала раптова смерть.

Так за один місяць мати втратила двох синів.

«У цей період, поки він переводився, два дні був у підвішеному стані. Його закріпили не до тієї частини, він звідти списався, і серце в нього не витримало», — розповідає брат полеглого Героя Віталій Демидчик.

Станіслава поховали на Вінниччині — там, де залишилася його сім’я. Поруч із ним спочиває Василь Скороход, воїн, який загинув у квітні 2025 року. Станіслав ще за життя просив поховати його саме поруч із Василем. Рідні виконали його останню волю.

«Тепер вони разом, як хотів Славік. Вони дуже схожі характером, добротою — віддадуть усе. Любили собак, котів. Навіть риси обличчя в них схожі. Обоє — Діви», — говорить Анна Мазур.

Станіславу Демидчику назавжди залишилося 22 роки. Він не встиг здійснити своїх планів, побачити, як росте син, і повернутися до родини з війни. Але залишив по собі пам’ять про молодого воїна, який у вирішальну мить зробив вибір на користь життя побратима.

Побратими залишили спогади про Станіслава Демидчика у відео:

Вічна пам’ять і слава Героям!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.