10 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання на східному напрямку загинув 27-річний Захисник України, боєць 41-ї окремої механізованої бригади Артем Величко, позивний «ТАТУ».

Величко Артем Володимирович народився 24 березня 1999 року в місті Полтава.

Навчався у Полтавській загальноосвітній школі №26. Після закінчення школи продовжив освіту в Полтавському коледжі харчових технологій Національного університету харчових технологій, який закінчив у 2018 році та здобув освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста. У 2021 році закінчив Полтавську державну аграрну академію за спеціальністю «Агроінженерія», здобувши ступінь бакалавра.

Працювати Артем почав ще з підліткового віку. Він ніколи не боявся роботи й завжди прагнув бути зайнятим, пробував себе у різних сферах та не цурався жодної праці. У різні періоди свого життя працював охоронцем, оператором кол-центру, пакувальником, їздив на заробітки до Англії. Для нього не існувало поняття «сидіти без діла» — він завжди шукав можливість працювати, розвиватися, вчитися новому, самостійно будувати своє життя.

Та справжньою справою його життя стало татуювання.

Ще з дитинства, коли Артем брав до рук олівець і клаптик паперу, він відчував особливу любов до малювання. Йому завжди хотілося не просто створювати малюнки на папері, а переносити їх на людське тіло, залишаючи частинку своєї творчості в кожній роботі. У певний момент він наважився змінити своє життя: звільнився з роботи та пішов навчатися на майстра татуювання під керівництвом Сохацького Дениса, з яким надалі і продовжив працювати в тату-студії.

Після навчання Артем одразу почав працювати у цій сфері. Денис став для нього не лише наставником, який допоміг опанувати професію та розкрити свій талант, а й цінним другом. Вони завжди тримали зв’язок, підтримували один одного, ділилися досвідом та були готові допомогти один одному у будь-якій ситуації.

Артем по-справжньому горів своєю справою, постійно вдосконалював майстерність і з великою любов’ю ставився до кожної людини, яка приходила до нього. Татуювання дарували йому нескінченну радість, внутрішній спокій та відчуття, що він займається саме тим, для чого створений. До кожної роботи ставився надзвичайно відповідально, прагнув довести її до ідеалу та пишався кожним створеним ним малюнком.

Особливо любив стиль олдскул, а ще — підфарбовувати свої роботи білим кольором, додаючи їм особливого характеру та завершеності. Для Артема кожне татуювання було не просто малюнком, а окремою історією та частиною його творчості.

Перше татуювання на власному тілі Артем зробив у 16 років. Згодом татуювання стали для нього не лише професією, а й частиною власного життя. Він мріяв, що в майбутньому залишатиме на своєму тілі пам’ять про кожну країну, яку відвідає. Перше таке татуювання він зробив на нозі в Англії.

Навіть після того, як став військовослужбовцем, Артем не полишив свого захоплення. Його любов до малювання була настільки сильною, що він розмальовував маркером власні бронежилети та шоломи. Під час ротацій, коли перебував не на бойових позиціях, продовжував займатися улюбленою справою та робив татуювання своїм побратимам. До нього завжди стояла велика черга охочих, і Артем ніколи не втомлювався від цього. Навпаки — йому було важливо дарувати людям те, що він умів робити найкраще.

18 квітня 2025 року Артем був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу у складі 41-ї окремої механізованої бригади на посаді зв’язківця. Військове звання — солдат. Позивний — «ТАТУ».

За час проходження військової служби Артем був відзначений трьома грамотами за високий професіоналізм, сумлінне виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну, стійкість та рішучість в умовах відсічі і стримування збройної агресії російської федерації проти України.

10 серпня 2026 року, виконуючи бойове завдання із захисту України на сході держави, Артем Володимирович Величко загинув.

Для своїх батьків, Володимира та Світлани Величків, Артем був єдиним сином, найдорожчою людиною та найбільшим сенсом їхнього життя. Він був надзвичайно близький із батьками, завжди переживав за них та намагався зробити все можливе, аби вони ні в чому не мали потреби й якомога менше хвилювалися за нього.

Особливо теплі стосунки Артем мав із батьком. Володимира він вважав своїм прикладом, людиною, на яку хотів бути схожим, і завжди прагнув допомагати йому в усьому. Навіть перебуваючи далеко від дому, думками залишався поруч із батьками, цікавився їхніми справами, переживав за них та шукав можливість підтримати. Одним із найулюбленіших їхніх спільних занять була риболовля — час, коли вони могли просто бути разом, говорити про життя або мовчати, насолоджуючись спокоєм.

Важливе місце у серці Артема займала його мама Світлана. Він цінував її турботу, тепло та домашній затишок. Серед усього, що готувала мама, найбільше любив окрошку. Для нього це була не просто улюблена страва, а ще одна маленька частинка дому, за якою він сумував, перебуваючи далеко.

Артем дуже любив своїх батьків і мріяв про той день, коли зможе повністю стати на ноги, забезпечити їм спокійне життя, допомагати їм та віддячити за все, що вони зробили для нього. Він хотів, аби його батьки пишалися ним.

Останні три роки життя Артема були сповнені коханням. Разом з дівчиною Ангеліною вони мріяли про весілля та власний дім. Артем хотів придбати квартиру, створити сім’ю та одного дня стати батьком сина.

У їхніх стосунках було багато взаємної турботи та підтримки. Навіть перебуваючи на війні, Артем намагався не залишати кохану наодинці з переживаннями. Він завжди підтримував зв’язок, ділився своїми думками, розповідав про те, що міг розповісти, і всіляко намагався заспокоїти її. Однією з його найулюбленіших фраз, яку він повторював їй знову і знову, була: «Кошенятко, обіцяю, все буде добре, я скоро приїду».

Він умів заспокоїти навіть тоді, коли самому було нелегко. Його слова «все буде добре» знали всі, хто був поруч із ним.

Рідних братів та сестер Артем не мав, однак у його житті було багато людей, яких він вважав своєю родиною. Це були двоюрідні брати й сестри, друзі, близькі та просто рідні по духу люди. Серед них були Марина та Рома — люди, яких Артем вважав своїми другими батьками. До них він приходив зі своїми проблемами, ділився переживаннями, радощами та планами, знав, що завжди може розраховувати на їхню підтримку та допомогу. Вони були для нього не просто близькими людьми, а справжньою родиною, яка була поруч у різні періоди його життя.

Багато хто з цих людей свого часу навчав його важливих речей — зокрема водити автомобіль, вирішувати життєві питання, бути самостійним. І сам Артем завжди відповідав їм взаємністю: якщо комусь із близьких була потрібна допомога, він не залишався осторонь. Він умів бути поруч не лише у хороші моменти, а й тоді, коли було складно. Саме тому навколо нього завжди було так багато людей, які любили його не лише як друга чи родича, а як по-справжньому рідну людину.

Для друзів і рідних Артем назавжди залишиться людиною з неймовірно добрим серцем. Його згадують як щирого, доброго, позитивного та надзвичайно світлого чоловіка. Він умів знаходити спокій навіть у складних ситуаціях, не дозволяв паніці взяти над собою верх та часто підтримував інших просто своєю присутністю, посмішкою і знайомими словами: «Все буде добре».

Артем дуже любив тварин і ніколи не залишався байдужим до них. Любив прості радощі життя, умів щиро радіти речам, які для когось могли здаватися дрібницями.

Особливе місце серед його маленьких радощів займали енергетики. На позиціях Артем щиро радів кожній посилці, в якій йому передавали улюблені напої. Це була одна з тих простих речей, які могли подарувати йому гарний настрій навіть далеко від дому.

В останні місяці свого життя Артем разом із найближчими друзями Данилом та Віталіком почав збирати колекцію фігурок «Наруто» — мультфільму, який він любив ще з дитинства. Кожній новій іграшці він радів по-дитячому щиро, із захопленням чекав на нові поповнення колекції та знаходив у цьому простому хобі особливу радість.

Таким і залишиться в пам’яті рідних, друзів та побратимів Артем Величко — щирим, добрим, життєрадісним, працьовитим, талановитим і надзвичайно людяним. Людиною, яка любила свою справу, любила рідних, друзів, тварин і життя. Людиною, яка навіть у найважчі моменти продовжувала посміхатися та говорити іншим: «Все буде добре».

Він мріяв про дім, сім’ю, сина, подорожі, нові татуювання та звичайне мирне життя поруч із тими, кого любив. Не всі його мрії встигли здійснитися, але любов, яку він залишив після себе, назавжди житиме в серцях його батьків, коханої, рідних, друзів та побратимів.

Артем Володимирович Величко назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав і любив.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.