Ігор Миколайович Меженський, позивний «Соболь», — солдат Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. 3 серпня 2026 року воїн загинув у селі Кам’янувате Запорізької області.

Ігор Меженський народився 4 квітня 1981 року в Брянці Луганської області, а дитинство та юність провів у селі Федчино на Старобільщині. Він був наймолодшим у родині.

Батько, Микола Федосійович, походив із Марківщини, з давнього козацького роду. У їхній сім’ї з покоління в покоління займалися кіньми, а чоловіки ставали на захист Батьківщини. Мати, Олена Олександрівна, народилася на Далекому Сході. Згодом родина дізналася і про її українське коріння: вона була нащадком українців Зеленого Клину.

У дитинстві Ігор мав проблеми зі здоров’ям через складні обставини народження. Мама доклала чимало зусиль, аби допомогти синові подолати їх наслідки. Вона возила його по лікарнях, займалася з ним, робила масажі та спеціальні вправи. Вона була його великою опорою.

Коли Ігорю виповнилося дев’ятнадцять, мама померла від ускладнень цукрового діабету. Родина продала господарство, худобу й усе, що могла, аби оплатити лікування, однак врятувати її не вдалося. Згодом Ігор пережив ще одну важку втрату — загибель старшої сестри Ірини, яка стала жертвою окупації. Батько помер у Брянці напередодні повномасштабного вторгнення — від онкологічного захворювання. Він дуже хотів залишитися й померти на рідній землі, тому не погодився виїжджати з тимчасово окупованої території.

Змалку Ігор захоплювався технікою. Разом із батьком ремонтував і розбирав різні механізми, а вже у шістнадцять років міг самостійно розібрати та зібрати мотоцикл. Здобув фах водія-механіка, працював із сільськогосподарською технікою. У сімнадцять років став головним механіком агрогосподарства. До будь-якої справи ставився відповідально й прагнув виконувати її якнайкраще.

Згодом Ігор працював водієм-далекобійником.

У 2002 році познайомився з Ольгою. Їхні стосунки розвивалися стрімко: уже через два з половиною місяці вони одружилися. У подружжя народилися дві доньки — Поліна та Марина. Родина стала для Ігоря найбільшою цінністю, заради якої він працював, будував плани й долав труднощі. На початку Революції гідності сім’я була в Києві.

У серпні 2021 року молодша донька зазнала тяжкої травми й потребувала тривалого лікування. Ігор багато працював, аби забезпечити дитині всю необхідну медичну допомогу.

Повномасштабне російське вторгнення застало родину в столиці. Ігор одразу пішов до військкомату, однак спочатку його не взяли на службу: він не мав військового досвіду, а за станом здоров’я раніше був обмежено придатний до військової служби.

Наприкінці лютого 2022 року Ігор долучився до добровольчого формування територіальної громади «Лівий берег». Після звільнення Київщини продовжив допомагати війську. На Харківщині ремонтував та евакуйовував пошкоджену техніку, нерідко працюючи безпосередньо поблизу лінії зіткнення.

Особисте горе стало для нього ще одним поштовхом до рішення стати до лав Збройних сил. Після загибелі брата дружини Ігор знову прийшов до військкомату й сказав:

«Хтось від родини повинен боронити Україну. Візьміть тепер мене».

4 жовтня 2022 року Ігор став військовослужбовцем Окремої президентської бригади. Спочатку служив у мобільній вогневій групі протиповітряної оборони, захищав Київ від ворожих безпілотників. Навесні 2025 року перевівся до піхоти й став кулеметником 8-ї роти 3-го механізованого батальйону.

«14 травня 2025 року мій чоловік добровільно зголосився виконати складне бойове завдання — допомогти вивести з оточення військовослужбовців 7-ї та 9-ї рот. Під час виходу він зазнав тяжких поранень голови й тулуба. Попри це, ще добу самотужки утримував позицію. Лише наступного ранку, із двічі зламаною ногою, йому вдалося дістатися точки евакуації. Про те, наскільки серйозними були ушкодження ноги, Ігор дізнався вже в госпіталі в Запоріжжі. Найважливішим для нього було те, що побратимів вдалося вивести з оточення. Багато хто з них був поранений, але всі залишилися живими. Це неабияк тішило мого чоловіка», — пише дружина Героя.

Попереду були три складні операції та тривала реабілітація. Осколок, що залишився у правій руці, хірурги навіть не наважилися видаляти. Та Ігор не полишав служби. У вересні 2025 року він повернувся до війська й став водієм-механіком батальйону безпілотних систем «Харциз». А 1 червня 2026 року добровільно знову вирушив на фронт.

Побратими згадують Ігоря як добру, принципову й надійну людину, яка ніколи не відмовляла в допомозі та завжди була готова поділитися знаннями й досвідом. Він не лише сам умів упоратися з найскладнішими технічними завданнями, а й навчав інших. Зокрема, навчив посестру з позивним «Мамка» керувати важким автомобілем «Хамві». Підтримував і родину загиблого брата дружини. Ігор не залишав людей сам на сам із бідою — завжди намагався допомогти, чим міг.

 «Не переживай, все буде Україна! І жодного шансу рашистам. Історія їхнього багатовікового знущання над Україною та українцями повинна закінчитися на нас. Я воюю за те […]», — часто повторював він дружині.

«Ми все подружнє життя мріяли про власний будинок. Навесні 2026 року наша мрія нарешті здійснилася: ми придбали дім у селі Триліси на Фастівщині. Ігор був щасливий. Він радів, що тепер має власну землю, що зміг подбати про майбутнє родини. Та в омріяному будинку він прожив лише два тижні — під час своєї останньої відпустки…» — ділиться спогадами дружина Героя.

3 серпня 2026 року Ігор Меженський загинув у селі Кам’янувате Запорізької області. Разом із ним загинули троє побратимів і собаки. Причиною стала атака трьома керованими авіаційними бомбами. Поховали Ігоря в селі Триліси на Фастівщині.

За службу Ігор був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Захиснику України» та медаллю «За поранення».

«Побратими й рідні пам’ятають Ігоря не лише як воїна, а і як людину, яка вміла підтримати, розрадити, полагодити те, що здавалося несправним, і знайти вихід зі складної ситуації. Його добре знали й на моїй роботі. Ігор часто допомагав ремонтувати техніку у відділі, де я працювала. Саме тому Інститут біохімії імені О. В. Палладіна НАН України опублікував на своїй офіційній сторінці допис про те, що сталося з моїм чоловіком, і звернувся до людей із проханням підтримати нашу родину.

Ігор завжди підтримував мене в усіх починаннях, зокрема наукових, вірив у мене й мої сили. Він навчив мене водити автомобіль. А от доньок, на жаль, навчити вже не встиг…

У його житті була й особлива сторінка, пов’язана зі Старобільщиною. Ігор знав Сергія Жадана ще задовго до того, як той став відомим письменником і музикантом. Вони росли приблизно в один час і в одних місцях, перетиналися на Старобільщині, зокрема під час шкільних спортивних змагань. Ігор усе мріяв після перемоги зустрітися із Сергієм, згадати молоді роки, поговорити про давні часи…

Ігор дуже хотів жити. Мріяв побачити відбудовану Україну, дочекатися онуків і правнуків, прокидатися у власному будинку на своїй землі. Він хотів простого людського щастя — бути поруч із родиною, бачити, як дорослішають доньки, радіти кожному новому дню. Росія відібрала в нього це майбутнє, а в нас — найдорожчу людину.

Тепер ми намагаємося завершити те, чого він не встиг, — втілити його мрії, облаштувати дім і землю, зберегти його речі та пам’ять про нього. Ми хочемо берегти й те майбутнє, яке він так довго й наполегливо будував для своєї родини.

Мій чоловік, Ігор Меженський, назавжди залишився у строю — у пам’яті родини, побратимів і в історії боротьби України за свободу».

Світла пам’ять. Вічна шана Герою.

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.