«Дякую за все, я вас дуже люблю…» — це були його останні слова. І останній зв’язок із рідними…
Цими словами перед останнім бойовим виходом попрощався із життям, родиною та миром наш земляк — Герой із Козятина Владислав Сохинчук.
Він був одним із тих, хто не шукав слави. Він просто хотів бути корисним. Просто хотів захищати свою країну. Просто не міг інакше…
Позивний «СУХИЙ»
Військовослужбовець 57 бригади 42 батальйону
Молодший сержант, заступник командира бойової машини, навідник оператора 1 механізованого відділення бойової машини 1 механізованого взводу 3 механізованої роти військової частини А4472.
Дата народження 19.08.1996 р.
Загинув 23.04.2023 року.
Життя, сповнене мрій і дій
Народився Владислав 19 серпня 1996 року в селі Нова Гребля тодішнього Калинівського району (нині — Калинівська громада Хмільницького району). У віці п’яти років із батьками переїхав до Козятина — міста, яке стало його справжнім домом. Саме сюди він повертався з навчання, зі служби, саме з Козятина був мобілізований на війну.
Владислав був добрим, щирим, завжди усміхненим хлопцем. Його дитинство пройшло в любові та турботі, юність — у здобутті знань. Навчався в Козятинському ЗНВК №5, а згодом вступив до Київського коледжу транспортної інфраструктури. Старанно опановував технічні науки, здобув фах техніка-механіка з обслуговування вагонів.
Свою майбутню професію полюбив настільки, що у 2016 році продовжив навчання у Державному університеті інфраструктури та технологій у Києві, отримавши ступінь бакалавра за спеціальністю «Залізничний транспорт».
Після здобуття освіти працював у Фастівському вагонному депо, а згодом — у Козятині. Постійно вдосконалювався — проходив додаткове навчання, підвищував кваліфікацію, мріяв про кар’єрне зростання на залізниці. Саме тут, на залізничному вокзалі Козятина, і застала його війна…
«Ще не мій час», — казав він…
У 2016 році Владислав проходив строкову службу в лавах Нацгвардії в Павлограді. Вже тоді командири помічали його старанність: отримував відзнаки, достроково став старшим солдатом, отримав грамоту за зразкову службу.
Владислав міг не йти на війну. Як залізничник, він мав право на відстрочку. Але не скористався цим правом. Із початком повномасштабного вторгнення неодноразово сам звертався до військкомату. Влітку 2022 року отримав повістку.
Спочатку служив у 34 батальйоні, командиром бойової машини. Вже у вересні брав участь у звільненні Херсона. Потім — важкий Бахмутський напрямок. Саме він, тоді ще солдат, з гіркою посмішкою казав рідним: «Нас винагородили за Херсон — Бахмутом…».
У грудні 2022-го, під час мінометного обстрілу, втратив побратимів і сам отримав контузію. «Ще не мій час», — спокійно говорив Влад, проходячи лікування вдома. І водночас — дякував життю за можливість побути з рідними, з друзями, відчути тепло і затишок.
Лікування із новим поглядом на життя
Під час лікування хлопець із задоволенням зустрічався із друзями, дарував їм подарунки та намагався допомогти, чим міг. Був добряк, що друзі цінували у ньому найбільше і віддячували навзаєм добром: підтримували, подарували на прощання перед новою відправкою на фронт сорочку, яка так і залишилася новою та яку до цього часу зберігає мама, як пам’ять.
За тих декілька місяців вдома рідні помітили суттєві зміни у Владиславі: він почав цінувати життя. Сімейний затишок та родинне тепло стали його першочерговими пріоритетами. У нього з’явилася кохана дівчина та плани на майбутнє, але одружитися він так і не встиг…
Знову — на передову. І знову — у вир пекла…
У березні 2023 року Владислав пройшов командирські курси. У цьому хлопець бачив здійснення ще однієї своєї мрії, адже військова кар’єра його приваблювала завжди. За місяць Владислав пройшов базовий рівень з підготовки сержантського складу за програмою суміщеного курсу підготовки командирів відділень, але… звання молодшого сержанта за життя так і не судилося отримати. Звання отримав згодом, посмертно…
Вже 22 квітня Владислав був переведений у нову військову частину — А4472. Наступного дня, 23 квітня, — вирушив у свій останній бій. Перед виходом лише коротко написав матері: «Дякую за все, я вас дуже люблю».
Це було востаннє, коли рідні чули його голос — бодай у тексті. А далі — тиша… і надія, яка не згасала майже місяць. Лише 27 квітня прийшло офіційне повідомлення: «Зник безвісти…».
І тільки 20 травня мати впізнала сина — за татуюваннями на руках. Тіло було доправлене до моргу міста Дніпро.
Владислав Сохинчук загинув 23 квітня 2023 року під час бойових дій поблизу села Хромове на Донеччині.
Загинув, залишаючись вірним присязі, захищаючи державу, друзів, рідну землю…
Пам’ять живе…
Владислав посмертно отримав звання молодшого сержанта. Його відзначено нагородами:
- медаллю «За участь у бойових діях»;
- медаллю «За службу українському народові»;
- відзнакою Козятинської міської ради «За героїзм та патріотизм»;
- званням «Почесний громадянин міста Козятин».
У Києві встановлено три меморіальні дошки на честь Героя:
- Державному вищому навчальному закладі «Київський коледж транспортної інфраструктури»;
- Державному університеті інфраструктури та технологій;
- управлінні Південно-Західної дороги.
У рідному Козятині на залізничному вокзалі, де перед відправкою на фронт працював Владислав Сохинчук, колеги по роботі влаштували куточок пошани та пам’яті Героя із особистими речами.
26 травня 2023 року Владислав Сохинчук був похований на Алеї Слави Козятинського міського кладовища. Поруч — плач матері Людмили, батька Сергія, сестри Елізи, брата Захара, вітчима Андрія…
Їхній біль — спільний біль усієї України. А пам’ять про Владислава — це наш спільний обов’язок.
Герої не вмирають. Слава Владиславу Сохинчуку. Слава Україні!
