«Мої дівчатка ніколи не будуть розраховуватися рублями в нашій Україні», — такі слова сказав Віталій Хільчук перед тим, як узяти до рук зброю і стати на захист своєї країни. Він був мужнім воїном, але війна назавжди забрала його у тих, кого він найбільше любив…

Хільчук Віталій Володимирович народився 21 березня 1985 року у місті Олевськ Житомирської області, тепер уже Коростенського району. У 1991 році пішов до першого класу.

У 1997 році помер його тато. Віталій залишився удвох із мамою, коли був підлітком і потребував батьківської підтримки і опори. Згодом сім’я переїхала жити в село Кам’янка Олевського району. Там мама вдруге вийшла заміж, а вітчим замінив Віталію батька. Загальноосвітню школу хлопець закінчив у Кам’янці.

Після школи юнак поїхав до столиці, де влаштувався в будівельну бригаду й працював на масштабних об’єктах.

З юних років Віталій вирізнявся працьовитістю і добротою. У нього були золоті руки. Вмів із нічого зробити «цукерочку». Вправно розбирався в техніці: як казали його друзі, із закритими очима міг розібрати й зібрати до останнього гвинтика велосипед, мотоцикл, машину — будь-що. Дуже любив ліс, добре орієнтувався в просторі, любив рибалити. Коли приїздив у відпустку зі служби, ловив рибу, смажив сало на вогні, збирав сусідів і друзів, вмикав музику, і всі дружно відпочивали, згадуючи минуле, на подвір’ї. Сусіди любили й поважали його, він завжди йшов на допомогу без відмовок.

У 2010 році Віталій одружився та створив сім’ю. У 2012 став батьком довгоочікуваної донечки. Коли маленькій виповнилося два рочки, так сталося, що в сім’ї Віталія з’явилася ще одна 15-річна дівчинка — його похресниця, і так він став татом двох прекрасних доньок.

Віталій не проходив строкової служби, але у 2014 році, коли чобіт російського окупанта вперше став на українську землю, не вагаючись, добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Чоловік прийняв присягу у військовій частині м. Звягель А-0409 у 30-й окремій механізованій бригаді ім. Князя Костянтина Острозького.

З 2014 по 2015 рік служив мінометником у зоні АТО на Донеччині. Потім звільнився в запас за станом здоров’я.

Коли у 2022 році Російська Федерація вторглася в Україну і почалася повномасштабна війна, він одним із перших стояв біля військкомату. Долучився до захисту рідного міста у складі місцевої територіальної оборони. Це був свідомий крок — боронити свою сім’ю, рідних і країну.

Він завжди казав: «Кожен український чоловік повинен піднятися і піти на захист своєї сім’ї». Він також завжди говорив: «Мої дівчатка ніколи не будуть розраховуватися рублями в нашій Україні».

16 квітня 2022 року його було мобілізовано, і до 4 грудня 2024 він героїчно проходив усе пекло війни. Був призваний Олевським РТЦК та СП на військову службу до Збройних Сил України у військову частину А1784. Проходив службу на території Донецької, Чернігівської, Миколаївської областей. Безпосередньо брав участь у бойових діях. За мужність, стійкість і відданість був нагороджений відзнакою «Ветеран війни».

У 2023 році на Донеччині отримав тяжку контузію, була травмована вся ліва сторона, осліп та оглух. Але, як справжній патріот своєї країни, після двох місяців реабілітації повернувся до своїх побратимів і пішов захищати наш спокій. Дружина завжди підтримувала Віталія в усіх його рішеннях.

У листопаді 2024 Віталія перевели до 32-ї окремої механізованої бригади, військова частина А4784, де він служив на посаді помічника гранатометника 1-го мотопіхотного відділення, 2-го мотопіхотного взводу, 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону.

Зранку 4 грудня 2024 року він подзвонив дружині і сказав слова, які стали для родини останніми: «Люблю вас, бережи дівчаток. Я вже на позиції, коли вийду на зв’язок — не знаю».

Саме з 4 грудня 2024 року Герой вважався зниклим безвісти. І це дало відлік очікуванням, надіям на те, що живий…

Зі спогадів дружини

04.12.2024 він вийшов на позицію, і той вихід став останнім, фатальним для нього та всієї родини. Віталій більше не подзвонив і не повернувся.

06.12.2024 увечері, на Святого Миколая, мені подзвонив побратим і сказав страшні слова: «На жаль, хлопці пішли й уже, мабуть, не повернуться. Готуйся до найгіршого». Після цього він вимкнув телефон і зовсім зник зі зв’язку.

Цілу ніч я сиділа на ліжку, нерухома, наче камінь. Не може бути… Не вірю… Тільки не він. Він не міг нас залишити. Він обіцяв, що обов’язково повернеться. Ми ще так багато не встигли, у нас було безліч планів. Стільки запитань, на які немає відповідей.

Донечка завжди говорила: «Мамо, не хвилюйся, наш тато, як земляний жук, він знайдеться, він живий». Вона вірила і вселила цю віру в нас. За неофіційними даними, брату Віталія вдалося дізнатися, що 06.12 він точно ще був живий.

За відстеженням із дронів бачили, ніби воїн із позивним «ХІЛЯ» перебігав із позиції на позицію. Того дня він викликав допомогу по рації, казав: «Потрібна евакуація, багато поранених, багато “200-х”, ми в оточенні».

Коли востаннє був у дводенній відпустці, він говорив мені: «Кацапам ніколи не здамся в полон, краще здохнути». Я бачила його востаннє саме тоді. Просила залишитися вдома хоча б ще на один день. Він відповів: «Ні, не можу, я потрібен там хлопцям. Як вони без мене?» А я думала: «Як ми зараз без тебе?..»

Для нас він Герой назавжди.

Сім місяців тривала незрозуміла тиша. Ми писали, дзвонили, зверталися всюди, куди тільки могли, їздили на мирні акції, але результатів пошуків не було.

Під час одного з обмінів полоненими обміняли побратима Віталія, який виходив із ним на позицію того проклятого 04.12.2024. Він сказав, що начебто «ХІЛЯ» — це позивний Віталія, і його, можливо, вивезли етапом до Росії, тобто він потрапив у полон.

У всієї родини виросли крила.

Я тоді від радості обдзвонила всіх: «Він живий!» Це було найбільше бажання і мрія всіх, хто чекав його вдома. На жаль, ця мрія виявилася не для нас…

У червні 2025 року з’явилася інформація про репатріацію тіл.

25.06.2025 мені подзвонив слідчий із моргу м. Запоріжжя, і серце зупинилося. Земля пішла з-під ніг. Пам’ятаю дівчат-співробітниць, пам’ятаю куму, яка одразу прибігла, пам’ятаю лікарів зі швидкої допомоги — пам’ятаю все.

Це був він… Мій Віталік. Навіть серед тисячі фотографій, попри те, що його тіло було обгоріле, я впізнала б його. Я впізнала його одразу — це був точно він, сумнівів не було.

Потім ми намагалися запам’ятати його таким, яким він був за життя: завжди веселим, із посмішкою на обличчі.

На впізнання їздив молодший брат Віталія.

2 липня наш Герой назавжди повернувся додому, у свій рідний Олевськ, де його поховали з військовими почестями.

25.05.2026 року Головне командування 32-ї окремої механізованої бригади «Сталева» представило Хільчука Віталія Володимировича до нагородження орденом «За мужність» III ступеня.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.