14 березня 2022 року, захищаючи нашу державу, загинув мужній воїн Волонтирець Дмитрій Геннадійович. У ніч свого останнього бою він підняв побратимів по тривозі та врятував їм життя, пожертвувавши власним. Дмитрій був не лише відданим захисником, а й люблячим чоловіком, турботливим батьком і людиною великого серця.

1993 року народження, Дмитрій з’явився на світ у селі Софіївка Новобузького району Миколаївської області. Проходив військову службу у званні старшого солдата, на посаді водія 1-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 4-ї стрілецької роти військової частини А7356, у складі 190-го батальйону територіальної оборони м. Баштанка.

«Коли я згадую Діму до війни, то перш за все бачу його усмішку. Вона була особлива — щира, трохи бешкетна, така, що могла розтопити будь-який мій поганий настрій. Він був із тих чоловіків, поруч з якими відчуваєш себе в безпеці, навіть якщо над головою гуде буря.
Він умів любити тихо, але міцно.
Умів працювати з ранку до ночі.
Умів захищати, навіть коли ніхто не просив.
Мені здається, що військовим він був завжди — просто спочатку без форми», — так щиро пише про оборонця його дружина Анна Волонтирець.

У 2013 році Дмитрій підписав контракт із 79-ю десантно-штурмовою бригадою. Це був не просто крок — це був виклик самому собі. Він прагнув довести, що здатен на більше, ніж спокійне мирне життя. Служба була важкою й виснажливою.

«Я пам’ятаю, як він повертався додому на короткі відпустки — худий, загорілий, втомлений, але щасливий. В очах — вогонь, той самий, що я бачитиму аж до останнього його дня», — ділиться дружина Героя.

Участь в АТО змінила Дмитрія назавжди. Він навчився слухати тишу по-солдатськи, насторожено реагував на різкі звуки, не міг стояти спиною до дверей і завжди був готовий до бою. На прохання рідних у 2018 році він залишив службу, але не приховував: «Якщо буде велика війна — я не зможу сидіти вдома».

У 2016 році в родині народився син — Владислав, найбільша радість у житті подружжя.

«Коли я бачила, як він бере малого на руки, як кладе його собі на груди — він ставав м’яким, спокійним, домашнім. Тільки дитина вміла гасити в ньому солдатський неспокій», — пише дружина воїна.

Родина жила звичайним життям — робота, дім, буденні турботи, радощі, свята. 19 лютого 2022 року вони відсвяткували шостий день народження сина. Було багато сміху, фото і щасливих моментів. Але за кілька днів світ змінився.

24 лютого 2022 року.

«Я пам’ятаю ту ніч. Звуки вибухів, новини, дзвінки. Страх, який повз по тілу, як холодна змія. Ми сиділи на ліжку, тримаючись за руки.
І він сказав:
— Я нікуди не піду. Я повинен бути з вами. Я обіцяю», — згадує Анна.

Він щиро хотів залишитися з родиною, але обов’язок захищати країну був сильнішим. Уже 25 лютого Дмитрій повідомив, що його мобілізували як учасника АТО, і без вагань повернувся до строю у складі 123-ї бригади територіальної оборони, ставши на захист рідної Снігурівщини.

«У мене не було сил сперечатися. У мене не було права забороняти. Я знала, що він робить те, що мусить», — ділиться дружина.

У Баштанці Дмитрій отримав лише автомат — без бронежилета, каски й форми. Дружина разом із рідними шукала спорядження, аптечки, ліки. А він залишався спокійним і впевненим, навчав побратимів, передавав бойовий досвід, здобутий під час служби.

Бої у Снігурівці почалися швидко.
8 березня 2022 року під час бою було взято в полон близько двадцяти російських військових, але загинув побратим Дмитрія — Юрій Войтович.

12 березня українські захисники стримували наступ ворожої колони. Після авіаудару під час зачистки підрозділ потрапив у засідку.

«Я тоді знову повірила в диво. Що Бог береже мого чоловіка. Що він потрібен мені та сину», — згадує Анна.

13 березня Дмитрій прийшов додому о сьомій ранку, пройшовши через лісосмугу, де вже діяли ворожі ДРГ.

«Я не розуміла, як він не боїться йти один, з автоматом за плечима, коли навколо — ворог. Він зайшов у хату, обійняв мене, обійняв сина. Сказав, що дуже нас любить. Попросив сховати все, що може видати його як військового. Сказав, що окупація неминуча.
Я бачила в його очах щось нове — напруженість, змішану з рішучістю. Але й ніжність теж.
Нашу розмову перебили постріли — на околиці розстріляли цивільну машину. Він одразу подзвонив побратиму, і той забрав його», — зі спогадів дружини.

14 березня 2022 року, о 5:50 ранку, внаслідок ворожого обстрілу місця базування підрозділу Дмитрій Волонтирець загинув.

«Хлопці говорили, що Діма кричав перед вибухом:
— Під ліжка! Ховайтеся! Швидко! —
він кричав, щоб урятувати інших», — зі спогадів дружини.

Він урятував побратимів, але сам не встиг. Плита перекриття впала просто на нього. Його шукали понад чотири години.

«Тоді я побачила тіло, закутане у ковдру та купу лахміття. Я знала.
Я кричала: “Хто це?! Де мій чоловік Волонтирець Дмитрій?!”
І коли мені сказали: “Це він… Дімон…”, світ згас.
Я впала.
І частина мене померла разом із ним», — пише дружина Героя.

16 березня 2022 року Дмитрія Волонтирця поховали в селі Павлівка поблизу Снігурівки.

«Ми були в такому горі, що страх зник. Я пам’ятаю, як опускала руку на його труну й думала тільки одне: яка жорстока війна забрала в сина батька, а в мене — чоловіка, сина в матері.
Наш Владислав тоді нічого не знав. Йому не можна було говорити — ми були на окупованій території», — пригадує Анна.

У Героя залишилися:
дружина — Волонтирець Анна Олександрівна,
мати — Волонтирець Тетяна Леонідівна,
син — Волонтирець Владислав Дмитрович.

Після загибелі Дмитрія Волонтирця його родина опинилася в окупації. 18 березня 2022 року Анна разом із шестирічним сином змушені були переховуватися у родичів у селі Василівка. Російські військові розшукували сім’ї українських захисників, і кожен день минав у страху — за себе, за дитину, за правду.

«Син запитував, коли тато прийде. А я казала: “Скоро, він нас оберігає, просто він не може бути з нами, бо для нього і для нас це дуже небезпечно”. Бо як сказати шестирічній дитині, що батька більше немає?..»

Наприкінці березня родині вдалося виїхати з окупованої території. Шлях був важким — через блокпости, перевірки та приниження. Після евакуації Анна з сином проживали у рідних Дмитрія в Софіївці.

Окремим болем стала боротьба за державну нагороду Героя. Попри подання всіх документів підрозділом, система дала збій через формальність — у документах ім’я «Дмитрій» замінили на «Дмитро».

«Нам говорили, що це “не він”, що “дані не збігаються”, що я “не дружина Дмитрія”. Це був удар, майже такий самий болючий, як його втрата».

У той самий час мати Дмитрія, Тетяна Леонідівна, боролася з онкологічною хворобою, тож увесь тягар боротьби з бюрократією ліг на плечі дружини.

«Я не могла здатися. Не мала права. Найголовнішим для нас було справедливе отримання ордену, який своїм подвигом заслужив наш Дмитрій».

Після численних звернень і листів справедливість була відновлена. Нагороду вдалося вибороти — для пам’яті, для сина, для правди.

За особисту мужність і самовідданість Дмитрій Волонтирець посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Сьогодні ім’я Дмитра Волонтирця увічнене на Алеях Слави у Софіївці, Новому Бузі, Миколаєві, Білій Церкві, у Всеукраїнському храмі-пантеоні в Лішні та в електронних Книгах пам’яті. Родина бере участь у заходах вшанування Героїв, зберігаючи живу пам’ять про нього.

«Наш син росте з розумінням, що його тато — Герой. Що він загинув не марно. Що він рятував життя».

І щороку хлопчик ставить одне й те саме запитання:

— Мамо, тато бачить нас?
— Так, синку. Він завжди з нами. Він у твоєму серці. І в тому небі, яке він захищав.

«Час не лікує. Він лише вчить жити з болем. Але разом із болем є гордість. Мій Діма не був безсмертним. Але він став вічним».