7 грудня 2024 року біля села Новоіванівка, на Курщині, у бою за Україну загинув воїн Ігор Андрейко. Йому було 49 років. Боєць 41-ї окремої механізованої бригади віддав життя, виборюючи суверенітет і незалежність нашої держави.

Народився Ігор 25 квітня 1975 року у Вінниці. Змалечку він мріяв про військову службу: його улюбленими іграшками були літачки, солдатики та танчики. Та життєва дорога привела його до іншої професії. Після закінчення 13-ї загальноосвітньої школи Ігор вступив до Вінницького транспортного коледжу, де здобув фах механіка. Тривалий час працював у торговельній сфері, а в останні роки опікувався власною справою — ремонтом і налаштуванням автомобільного обладнання.

Мрія дитинства здійснилася вже у час повномасштабного вторгнення. Коли надійшла повістка, він не вагався й пішов боронити рідну землю. «Якщо не я, то хто зупинить цю навалу? Хто стане проти агресії?» — казав Ігор, вирушаючи на фронт. Служив на східному напрямку: спочатку на Сумщині, згодом на Курщині. Там і прийняв свій останній бій.

Рідні згадують Ігоря як людину справедливу, чесну, вимогливу до порядку й точності.
«Кожен день намагався прожити ніби останній — принести якомога більше користі ближнім, нічого не шкодував, щедро віддавав тепло душі й серця, – розповідає мати Катерина. – Був глибоко віруючим, ходив до храму. Любив читати й часто годинами споглядав зоряне небо у свій телескоп, ніби намагався там побачити майбутнє…»

Для матері він був найкращим сином, для сестри — люблячим братом, для її дітей — турботливим дядьком і прикладом мужності. Старший племінник нині продовжує справу Ігоря, захищаючи Україну на фронті.

Життєвий шлях Ігоря Андрейка — це приклад відданості, сміливості й жертовності. Його пам’ять назавжди залишиться у серцях рідних, друзів і всієї громади.

Вічна шана і світла пам’ять Герою України — Ігорю Андрейку!