«Він був моїм спокоєм, силою і опорою в житті…» — так із болем і любов’ю говорить про Віктора Нанизнюка його дружина Євгенія.
З кожною хвилиною, з кожним новим днем родина старшого стрільця-оператора 170-го батальйону 120-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ все далі від тієї страшної миті, яка назавжди змінила їхнє життя.

8 серпня 2024 року сім’я захисника Віктора Нанизнюка з позивним «Механік» отримала трагічну звістку — Віктор загинув у бою поблизу села Новосадове Краматорського району Донецької області. Того ж дня обірвалося життя і його побратима, земляка Андрія Залужняка. Героїв провели в останню путь одним скорботним кортежем і поховали поруч на Алеї Слави.

Віктор Нанизнюк народився 6 лютого 1989 року в місті Бар. Він був старшою дитиною в родині Василя Петровича та Тетяни Іванівни, мав молодшого брата Богдана. Зростав у любові й турботі. Літні канікули часто проводив у бабусь Марії та Галини в Літинському районі. Навчався у Барській середній школі №3 та Барському коледжі транспорту і будівництва. Після строкової служби здобув освіту в Київському національному транспортному університеті, отримав диплом бакалавра. Однокласники й друзі пам’ятають його добрим, щирим і надійним — тим, хто завжди був поруч і готовий допомогти. Він старанно навчався та відповідально ставився до всього, за що брався.

Після початку повномасштабного вторгнення Віктор добровільно став на захист України. 2 березня 2022 року його зарахували до особового складу 120-ї окремої бригади ТРО. У перші місяці війни батальйон ніс службу на кордонах із Придністров’ям та Білоруссю. Згодом Віктора перевели до спеціальної розвідувальної групи. Після кількох місяців інтенсивної підготовки він опинився в одному з найгарячіших напрямків — у Бахмуті.

«За лічені дні батальйон зазнав великих втрат, Віктор та побратими отримали важкі контузії та поранення, а більшість його друзів – втратили своє життя, захищаючи нас з вами», — розповідає дружина Євгенія.
«Потім було лікування і продовження служби в одному підрозділі разом з Андрієм Залужняком. З травні 2024 року вони воювали на Лиманському напрямку. Там було справжнє пекло… Як згодом розповідав Вітя, в перший же вихід на позиції, він вже прощався з життям. Під час інтенсивного обстрілу, побратими отримали важкі поранення, але Вітя не розгубився, почав накладати турнікети на їх рани. Проявляючи відвагу і сміливість, витягнув з тієї жорстокої бойні важкопораненого друга Іллю. З неймовірними зусиллями добрався до своїх, але вже в стабілізаційному пункті серце Іллі зупинилося. Це стало дуже важкою душевною травмою для чоловіка…»

Після цього Віктор ще не раз виходив на позиції. Він ніколи не відмовлявся від бойових завдань, бо не хотів підводити побратимів. Часто повторював: «Якщо не я, то хто інший піде…»

26 липня 2024 року після обіду розпочався черговий ворожий обстріл. Віктор Нанизнюк отримав множинні осколкові поранення. Побратим Андрій Залужняк ще встиг накласти йому турнікети, але врятувати воїнів не вдалося — обидва загинули.

Через постійні мінометні обстріли евакуаційні групи не могли дістатися до місця загибелі. Тому з 28 липня 2024 року Віктор Нанизнюк і Андрій Залужняк вважалися зниклими безвісти. Рідні до останнього жили надією, але дива не сталося.

«8 серпня 2024 року нам прийшло сповіщення про те, що мій чоловік загинув неподалік села Новосадове, Краматорського району, Донецької області, захищаючи Батьківщину. Похорон відбувся 10 серпня 2024 року. Серце краялося від жалю і душевного болю, труни з тілами побратимів лежали поряд на одному катафалку… 2 липня 2025 року я разом з батьками Віктора отримала посмертну нагороду чоловіка – медаль «За врятоване життя», а ще за життя він був нагороджений медаллю «Ветеран війни» та іншими відзнаками за сумлінну службу».

Побратими згадують Віктора як людину, яка завжди доводила справу до кінця. Він був спокійним, надійним, небагатослівним — діяв, а не говорив. Завжди прикривав своїх, не ховався за чужими спинами, жив і воював по совісті. Для когось він став близьким другом, для когось — як батько. Його загибель стала болем для всіх, хто його знав, а особливо — для родини.

«Мій чоловік був надзвичайно добрим, чесним та життєрадісним. Познайомилися ми з ним 2011 року в мережі інтернет. Спочатку листувалися, а потім він запросив мене на побачення. Згадую, той хвилюючий момент з усмішкою. Вітя був старший за мене, і я всю зустріч боялася навіть говорити, а коли він хотів взяти мене за руку, то, взагалі мало не втекла… Але він був наполегливий. Постійно багато говорив, розповідав про все, а особливо про своє захоплення – про кролів… Вітя працював механіком на СТО в Леоніда Мінца, був хорошим майстром своєї справи, гарно себе зарекомендував. Старанно та якісно виконував свою роботу. Я ще навчалася тоді в Барському педагогічному коледжі і після пар, в проміжках між роботою, кожного дня ми по кілька годин безперервно розмовляли по телефону. У вільний час, годинами гуляли за руки, розмовляли, мріяли, сміялися, а через півроку одружилися… У нас народилося двоє прекрасних діток – Софія та Ваня. Старша донечка успадкувала талант тата до малювання. Вітя дуже гарно малював, креслив, робив все до ладу, дуже радів, що першою народилася дівчинка, яка ще схожа на нього в дитинстві. Через три роки народився і синочок».

Після створення родини Віктор повністю присвятив себе близьким. Він був турботливим чоловіком і люблячим батьком, завжди знаходив час для дітей та дружини. Не забував і про своїх батьків — підтримував їх, допомагав у всьому, був для родини надійною опорою. У нього було добре серце і золоті руки: він ніколи не відмовляв у допомозі, не терпів обману й завжди жив по совісті. Віктор мав багато планів і мрій, яким, на жаль, не судилося здійснитися.

Однією з його найбільших мрій був власний дім — з дитячим сміхом у дворі, садом і кролями, за якими він хотів доглядати. Він мріяв бачити, як ростуть дерева і водночас дорослішають його діти. Для Віктора це була не просто мрія — це було життя, яке він любив і за яке боровся.

«Дуже жаль, що наші діти ростуть без батька. Вони сильно його любили, чекали кожного його приїзду з війни. Загибель тата стала для них великим психологічним ударом. Кожного вечора перед сном, діти бажають гарної, тихої ночі мені та татусю, і кожного разу сльози котяться з очей. Вони знають, що тато Герой, захисник, який віддав своє життя за нас, він став янголом, але коли бачать, що до інших дітей підходять їх татусі, їх охоплює туга за своїм татом…»

Ще однією мрією Віктора було море. Він не раз бував у Карпатах, але моря до того не бачив. Улітку 2021 року він організував сімейну поїздку на відпочинок. Радів щиро, по-дитячому — його щастю не було меж.

«Тому ми з чоловіком вирішили, що зі всіх сил будемо старатися дати своїм дітям все необхідне, чого не було в нас. Щоб вони не відкладали свої мрії на потім, бо потім може не настати. Вчили Софію та Ваню дослухатися до себе, цінувати життя, любити та підтримувати родину, а головне – бути одним цілим».

Віктор дуже любив ліс і тихе полювання. Навіть на війні, коли підрозділ перебував поблизу Білорусі, він знаходив хвилини, щоб піти по гриби разом зі своїм улюбленцем — котиком Ваською. А нещодавно родина Євгенії Нанизнюк прийняла ще одного пухнастого члена сім’ї — котика на ім’я Марс.

«Вітя хотів жити у вільній і мирній Україні, за яку боровся. Він для мене був не просто чоловіком, він був моїм домом, моїм спокоєм, силою і опорою в житті, поруч з ним я була собою. Він був тим, кого вже ніхто не замінить. Найважче, зараз – жити далі без людини, з якою ти планувала все, що було, що буде, всі мрії були разом, а зараз в мене відібрали все… Кожної ночі прокидаюся і засинаю з думкою про чоловіка… Здається, що все відбувається поза моєю свідомістю, що це страшний сон, але реальність жорстокіша».

Попри невимовний біль і втрату, Євгенія разом із донькою та сином бережуть кожен спогад про Віктора — кожне слово, кожну мить спільного життя. Вона щиро вдячна йому за роки подружнього щастя, за любов, мир і злагоду в родині. Пам’ять про рідну людину назавжди житиме в їхніх серцях.

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк

Світлини надані автором