27 серпня 2022 року Олександр Коваль несподівано повернувся додому з лікарні — приїхав на таксі, щоб побачити рідних і близьких та зробити приємний сюрприз коханій Ірині. Того ж дня він знову вирушив до госпіталю. А вже 28 серпня серце українського воїна не витримало — Олександр відійшов у вічність. Про це повідомили у Барській міській раді.

Олександр Миколайович народився 21 вересня 1988 року в місті Бар. Родина жила у селі Міжлісся. З раннього дитинства його супроводжували серйозні проблеми зі здоров’ям — через хвороби він навіть не відвідував дитячий садок, а навчання у школі було переривчастим. Частину шкільних років провів у Барській школі №1, а згодом — у селі Лісове, де мешкала бабуся.

Із дев’яти місяців у нього розвинулася бронхіальна астма. Саме через це у 13 років родина остаточно переїхала до Лісового, де клімат був сприятливішим для здоров’я хлопця.

Після дев’ятого класу вступив до Кузьминецького ліцею, однак через стан здоров’я не зміг завершити навчання. Згодом здобув професію водія, після чого працював охоронником — спершу в Кам’янці-Подільському, а потім у Красилові.

Попри труднощі, він завжди залишався опорою для рідних.
«Вдома, — згадує мама, — все допомагав по господарству, щоб я навіть зайвий раз відра з водою не підняла. Він казав, що у тебе є ми, сини, чоловіки, і щоб я нічого фізично важкого не робила».

Через стан здоров’я Олександр не проходив строкову службу і не був допущений до участі в АТО, хоча дуже прагнув захищати Україну. У 2014 році він пережив тяжку автомобільну аварію, після якої 18 днів перебував у комі. Лікарі тоді не давали шансів: «Він не повинен був вижити, але вижив…».
Після тієї трагедії йому видалили селезінку, однак навіть це не зламало його духу. Він говорив матері: «Мамо, якщо не ми, то хто? Якщо ми не підемо, то вони прийдуть сюди…»

«За станом здоров’я він не мав йти воювати: до 25 років був на інвалідності, від якої потім сам відмовився, у нього разів 4 за життя була клінічна смерть, але стати солдатом, воїном — це була його особиста воля. Він дуже хотів цього, хотів бути захисником. Він завжди захищав мене, беріг усіх, хто його оточував. Дуже любив поратись в саду, садив дерева, малину. З початком повномасштабного вторгнення ми уже не могли відмовити його від бажання йти воювати».

1 квітня 2022 року Олександр добровільно прийшов до військкомату. Спочатку проходив підготовку у Кам’янці-Подільському, однак уже там потрапив до госпіталю через загострення астми. Попри це, не відмовився від свого рішення. 24 квітня склав військову присягу, а вже наступного дня вирушив на Донбас.

Під час служби двічі зазнав контузій. Після першої мав переломи ребер і ушкодження легень, лікувався у Покровську. Про це рідні дізналися не від нього, а від побратимів — сам Олександр не хотів хвилювати близьких. Після другої контузії, отриманої в липні, його направили до Вінницького госпіталю.

Побратими пригадують, що неодноразово переконували його залишитися на лікуванні, адже стан здоров’я був критичним. Лікарі також наполягали на списанні. Та він відповідав:
«Навіть не думайте, я не спишусь! Я повернусь до хлопців, тому що так не йдуть з нуля… Я не залишу своїх побратимів. Якщо мене не візьмуть військовим, я піду волонтером, але піду…»

Його сила духу і відданість були незламними. Після всіх випробувань серце воїна зупинилося у лікарні.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.