Солдат Олександр Поблоцький зник безвісти ще у березні 2024 року. Впродовж тривалого часу рідні жили надією, що Захисник може бути живим. Лише нещодавно офіційно підтвердили його загибель. Олександр поліг 9 березня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Работине Пологівського району Запорізької області.

Олександр народився у місті Ямпіль. Згодом родина виїхала за кордон, а повернулася в Україну напередодні завершення ним школи. Середню освіту він здобув у 1999 році в Ямпільській ЗОШ І–ІІІ ступенів №2.
«Ми разом уже 20 років», — розповідає дружина Ольга.

Майбутнє подружжя познайомилося на першому курсі Вінницького аграрного університету, де навчалося на факультеті агрономії. На четвертому курсі між ними зав’язалися стосунки. Олександр був справжньою гордістю факультету: староста групи, відмінник, активний учасник художньої самодіяльності, спортсмен. Він завжди був у центрі подій, мав багато друзів, які щиро його поважали.

«Після завершення навчання ми одружилися. Я в ньому ніколи не сумнівалася. Я справді була “за чоловіком”…» — згадує Ольга. Разом вони поїхали на заробітки до Данії, де пробули півтора року, а потім повернулися до Ямполя. Згодом у родині народився син Артем, а через вісім років — донечка Софійка.

Олександр займався торгівлею на ринку, де навколо нього завжди збиралися люди. Він консультував щодо вирощування та захисту рослин, допомагав розпізнати хвороби й шкідників.
«Йому несли листочки з поля, а він одразу ставив “діагноз” і знав, як допомогти», — пригадує дружина.

Він дбав про родину, піклувався про дітей, підтримував маму, брав на себе всі складні рішення. Хотів, аби діти росли чесними, добре навчалися. З сином постійно їздив на спортивні змагання, адже сам у студентські роки займався легкою атлетикою та виступав на різних рівнях.

«Він дуже любив вчитися й постійно пізнавав щось нове. Прокидався — і відразу читав, інколи навіть забував поїсти. До нього всі зверталися за порадою. І він ніколи не відмовляв, бо був справедливим, чесним, добрим і світлим», — ділиться Ольга.

Після початку повномасштабного вторгнення Олександр був мобілізований до лав Збройних сил України 11 січня 2023 року. Він служив водієм-механіком евакуаційного взводу ремонтної роти батальйону матеріально-технічного забезпечення одного з бойових підрозділів. Незважаючи на складні умови, сумлінно виконував обов’язки, підтримував побратимів і завжди залишався надійним та відповідальним.

Побратими згадують його як людину спокійну, мудру, з тонким гумором і доброю вдачею. Він ніколи не уникав складних завдань і завжди був поруч, коли це було потрібно.

«Він був чесним і справедливим. Хотів, щоб діти ним пишалися. Казав: я ніколи не буду ховатися. Коли я просила його не йти на ту кляту позицію, він відповів: “Поважай моє рішення! Як я буду дивитися побратимам в очі, які ходили на нуль, а я не піду?”» — згадує останню розмову з чоловіком дружина Ольга Богач.

До останнього вірили у диво мама Олександра Ольга Борисівна, діти, рідні та всі, хто знав цю дружну й працьовиту родину. Попри невимовний біль, Ольга продовжувала працювати й піклуватися про дітей: 10-річну Софійку, з якою у батька був особливий зв’язок, та 18-річного Артема, який навчається у Польщі. Велику підтримку їй надавали мама та сестра Олександра Оксана.

На жаль, надія не справдилася. Після проведення експертизи ДНК, за підсумками обміну тілами у серпні 2025 року, особу Олександра Поблоцького було офіційно встановлено.

«…Олександр Поблоцький, відданий військовій присязі на вірність Українському народові, виконуючи обов’язки військової служби, пов’язані із захистом Батьківщини, загинув 9 березня 2024 року в районі населеного пункту Работине Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання», — зазначалося в інформаційній довідці, яку родині вручили представники 2-го відділу Могилів-Подільського РТЦК та СП.

Олександр понад усе любив свою сім’ю й завжди доводив це не словами, а вчинками. Навіть на війні. Навіть із передової. Назавжди в серцях дружини, мами та донечки залишиться спогад про його останній подарунок. 6 березня 2024 року він замовив букети для трьох найдорожчих жінок у своєму житті й того ж дня пішов на позицію. Звідти він уже не повернувся. 9 березня Олександр загинув, а 8 березня його рідні отримали квіти — як символ любові, що не зникає навіть після смерті.

Вічна пам’ять Герою!