27 грудня 2023 року рівно о 16:00 обірвалося життя Віталія Олександровича Черниша з міста Бар. Йому було сорок два роки…

«Це неймовірно, але правда — за сотні кілометрів від дому я відчула його смерть, — згадує дружина воїна Наталія Володимирівна. — Того дня не могла знайти собі місця, було дуже тривожно на душі. Кільканадцять разів надсилала повідомлення Віталію та його побратимам, але ніхто не відповідав. Під вечір сильно запекло в грудях. Глянула на годинник — шістнадцята нуль-нуль. Зрозуміла: щось сталося, але відганяла від себе думки про найстрашніше. Наступні чотири дні я жила в невідомості: люди готувалися до Нового року, а ми були ніби в тумані… Той душевний стан важко передати словами. Його потрібно було просто пережити — не зійти з глузду, не впасти у відчай… І тільки 30 грудня зателефонував побратим чоловіка Андрій і сказав: «Вибачте, Віталія немає…»

Біль і розпач пронизали серце жінки. Вона ледве знайшла у собі сили повідомити страшну новину синам, мамі Віталія та своїм батькам. Наступного дня Наталії офіційно вручили сповіщення про загибель чоловіка.

«До останнього я не вірила, що свою дитину вже ніколи не зустріну живою, — каже мама Віталія Галина Вікторівна. — Хапалася за соломинку: може, це якась помилка і він зайде додому та з порога скаже: «Привіт, мамо…» Син повернувся, але тільки «на щиті»… Якби його ховали у закритій труні, мене й досі терзали б сумніви. А так… Я щодня перечитую наше листування та не знаходжу навіть натяку на те, що він боявся чи сумнівався у своєму виборі. Його могли не взяти до армії, адже він вважався моїм опікуном — я маю інвалідність другої групи по зору з дитинства. Але ще у лютому 2022 року він сказав мені: «Мам, як я буду дивитися в очі своїм дітям, коли Україна переможе, а я за мамину спідницю ховався?..» І більше ми цієї теми вдома не порушували».

Віталій був справжнім патріотом. Дуже цікавився історією України та постійно розповідав про неї синам. Навчав їх усього, що знав сам.

Завжди повторював: «Я тут, щоб мої сини росли спокійно, щоб до мого дому не прийшли вороги й не зробили те, що в Бучі».

Разом із побратимами він пройшов майже всю лінію фронту: звільняв правобережжя Херсонщини, захищав Бахмут і Соледар, воював на Запорізькому напрямку.

«У Віталія був позивний «Бармен». Йому хотіли дати позивний «Вінниця», але він сказав, що це надто очевидно, і сам придумав собі «Бармен». Чому так? Бо в перекладі з англійської “men” — чоловік, а він із Бару. Побратими жартували: якщо ти “бармен”, то наливай. Насправді ж для нього побратими були ще однією великою родиною. Під час першої відпустки друзі казали йому: «Може, залишишся вдома?» А він відповідав: «Я не можу. Не залишу своїх хлопців там. Ми вже стільки разом пройшли. Я ж із ДШВ! Ми завжди перші. А хто, як не ми?..»

З теплотою Наталія згадує їхнє знайомство. Вона навчалася на четвертому курсі тодішнього Барського автодорожнього технікуму, а Віталій, випускник цього ж закладу, приїхав на змагання зі східних єдиноборств, які проходили у спортивній залі технікуму. Це було кохання з першого погляду. Через пів року вони створили сім’ю. Згодом у подружжя народилися сини Іван та Андрій. Нині хлопці навчаються у тому ж закладі, де колись вчилися їхні батьки.

Віталій безмежно любив рідний Бар. Ніколи не думав виїжджати звідси, але дуже мріяв про власний будинок. Великих статків родина не мала, тому довго шукали варіант обміну. У 2017 році їм це вдалося. Попри те, що будинок потребував ремонту, Віталій із головою поринув у господарські клопоти. Він умів робити все власноруч. А найбільше задоволення отримував від свого виноградника. На невеликій ділянці посадив сімнадцять сортів винограду. Працюючи біля лози, відпочивав душею. Уже почав збирати врожай…

Коли пішов до війська, виноградником почала займатися дружина. Віталій телефонував із передової та насамперед питав, як його виноград. За словами Наталії, навіть на Херсонщині він примудрявся знаходити виноград і доглядати за ним у перервах між боями.

Віталій Черниш служив у 46-й окремій аеромобільній бригаді десантно-штурмових військ. Ризикуючи життям, вивозив із поля бою поранених та загиблих побратимів на своєму БТРі. Свій останній бій прийняв гідно — підбив ворожий дрон, але від атаки другого врятуватися не зміг…

3 квітня 2024 року Указом Президента України Віталія Черниша посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду отримали мама воїна, дружина та його сини.

«Мій коханий не був романтиком, але любив робити сюрпризи, — згадує наостанок Наталія. — Наче відчуваючи вічну розлуку, він замовив мені через інтернет оригінальний подарунок — посудомийну машину. Сповіщення з Нової пошти я отримала 31 грудня 2023 року… Віталій тоді вже був на небесах…»

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк

Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.