Володимир Новак прожив коротке, але надзвичайно насичене життя. Йому було лише двадцять, коли війна забрала його назавжди. Та за цей час він встиг стати воїном, студентом, побратимом і сином, яким пишаються — і якого боляче втрачати.
Володимир народився 28 липня 2003 року у Хмільнику. З дитинства був допитливим, уважним до людей, надзвичайно чутливим до чужого болю. Любив тварин, умів готувати, мав рідкісну для свого віку внутрішню глибину.
Його мама, Олена Сапарова, згадує сина так:
«Таке враження, що в цьому маленькому організмі жила душа людини, яка щось знає. Мудра. Він був сповнений мудрістю. Дуже жалісливий. Він умів співчувати, співпереживати».
Прагнення до знань привело Володимира до Харківського національного юридичного університету. Він обрав факультет адвокатури й серйозно ставився до навчання, поєднуючи його з активною громадянською позицією. Навіть війна не змусила його відмовитися від освіти.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мати благала сина не йти на фронт. Серце відчувало біду.
«Я була проти. Я так плакала, я просила, казала: дитино, у нас війна… сьогодні-завтра зайдуть через Харків — не йди туди. У мене вже тоді серце відчувало. Але це був його шлях», — згадує вона.
22 лютого 2024 року війна остаточно увірвалася у студентське життя Володимира. Харків був під вогнем. І він не сховався.
«Коли почалася війна, він каже: “Мам, я піду. Я не піду в підвал. Я піду”. О восьмій ранку написав: “Пийте заспокійливе”. І не було його на зв’язку три доби…»
З позивним «Адвокат» Володимир Новак служив у складі 3-ї бригади оперативного призначення імені Петра Болбочана Національної гвардії України «Спартан». Харківщина, Донеччина — найгарячіші напрямки стали його щоденною реальністю.
Він завжди рвався вперед. Навіть пораненим не дозволяв собі зупинитися. Після боїв — навчання, після госпіталю — знову на позиції.
«Мені дзвонять і кажуть: “Жінко, скажи щось цій дитині. Він знову рветься”. Я дзвоню, плачу: “Ти куди? Лежи в лікарні!” А він мені пише: “Мамо, в мене сесія”. У нього все зашите, поранення, а він каже: “Мамо, в мене сесія”…»
В одному з боїв його закидали гранатами. Він вижив лише дивом — стара хата з високим порогом врятувала життя. Тоді він отримав контузію, обличчя було посічене уламками. Але війна не відпустила.
Розповідав, що найважче було в Бахмуті. Ворог спершу пускав в наступ в’язнів, а за ними йшов спецназ — це робили для того, аби виснажити українських оборонців.
Йому було боляче втрачати побратимів. Щоб не впускати цей біль у серце, Володимир називав їх не друзями, а колегами. Таке внутрішнє правило допомагало не надто прив’язуватися до тих, хто стояв із ним пліч-о-пліч.
Хлопець був дуже чуйним до людей. Після деокупації одного з населених пунктів на Харківщині Володимир помітив, що вже тиждень не бачив там жодної дитини — місцеві постійно ховали їх у підвалах. Тоді він вирішив купити малечі цукерки, фарби й фломастери, бо серед сірого попелу мають проростати кольори — хай навіть на папері. Діти щиро зраділи, а Володимир з таким самим теплом поділився цими емоціями з матір’ю.
Молодий боєць виносив поранених з поля бою, тримав оборону, складав іспити між боями. Жив на межі людських можливостей — і не здавався.
7 листопада 2023 року, під час виконання бойового завдання в районі села Роботине, двадцятирічний Володимир Новак загинув. Його життя обірвалося, але його шлях — ні.
Посмертно Володимира Новака нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У рідному селі за кошти родини встановлено меморіальний знак на його честь — як символ незламності, любові до України та вічної пам’яті. Він пішов, щоб інші могли спати спокійно.
Вічна пам’ять Герою!
