22 березня 2022 року в запеклому бою за місто Маріуполь, отримавши смертельне поранення від уламка ворожого снаряда, загинув Діденко Віталій Ігорович «Чечель».

Він служив головним сержантом групи розвідки спеціального призначення окремого загону спеціального призначення «Азов» (військова частина 3057) Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

Віталій Діденко народився 01 червня 1992 року в селі Стратіївка Чечельницького району (нині — Гайсинського) Вінницької області.

Коли йому було лише два роки, батько залишив сім’ю, і мама самотужки виховувала сина та доньку, вкладаючи в дітей любов, силу й віру в добро.

З дитячих років Віталій вирізнявся допитливістю, кмітливістю та спостережливістю. Його розум завжди перебував у русі, він постійно шукав відповіді на питання, над якими його однолітки навіть не задумувалися. Він міг годинами спостерігати за комахами, жучками, метеликами, замислювався над тим, як з’явилися Земля і небо, птахи й звірі. Дуже любив домашніх тварин, особливо маленьких — кошенят і цуценят, завжди ставився до них з ніжністю та турботою.

Особливе місце в його дитинстві займав дідусь — перший друг, порадник і наставник. Саме дідусь прищепив Віталію любов до техніки й навчив керувати автомобілем. Ще малим хлопчиком він сидів у дідуся на колінах і вчився водінню, а вже у сім років упевнено керував автомобілем самостійно.

У 1999 році Віталій пішов до першого класу Чечельницької СЗОШ №1 І–ІІІ ступенів. Навчався відмінно, був дисциплінованим, вихованим, мав багато друзів і сам завжди залишався надійним товаришем. Згодом, через сімейні обставини, переїхав до села Стратіївка, де продовжив навчання і закінчив 11 класів загальноосвітньої школи.

З дитинства Віталій дуже любив техніку — дідусеве авто завжди було ретельно вимите й доглянуте. Він збирав колекцію іграшкових машинок і не полишив цього захоплення навіть у дорослому віці, вже будучи військовослужбовцем, зібрав чималу колекцію, яка, на жаль, залишилася в окупації. Ще одним його талантом було малювання. Він створював складні орнаменти з геометричних фігур — квадратиків, ромбів, трикутників. Усі його зошити були прикрашені цими візерунками, що свідчило про тонке відчуття гармонії й внутрішній світ.

У 2009 році Віталій закінчив школу, успішно склав ЗНО та вступив одразу до трьох закладів вищої освіти: Уманського сільськогосподарського університету, Одеського педагогічного університету, Одеського університету внутрішніх справ.

Свій вибір він зробив на користь Одеського університету внутрішніх справ, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Правознавство», спеціалізація — слідчий-криміналіст.

Після завершення навчання Віталій почав працювати у Чечельницькому районному відділі міліції. Протягом року проходив службу в органах внутрішніх справ, однак, у вирі подій та змін, які відбувалися у державі, прийняв рішення звільнитися за власним бажанням, адже вже тоді чітко усвідомлював свій життєвий вибір — служити Україні у лавах полку «Азов».

Віталій завжди прагнув справедливості. У 2014 році з’явилося бажання та прагнення стати на військовий захист своєї Батьківщини. Ідея служити в полку «Азов» захопила його з неабиякою силою. І він, таємно від сім’ї, впевнено та наполегливо йшов до своєї мети. І в березні 2015 року він був зарахований у списки особового складу полку «Азов». Знаючи, що мама буде хвилюватися, їй свій вибір не повідомляв, говорив, що працює у штабі у столиці. А сам тим часом проходив навчання, тренування, перебував в епіцентрі воєнних дій.

Брав безпосередню участь в АТО та заходах із забезпечення національної безпеки й оборони України. Зокрема з побратимами тримав лінію оборони поблизу Лебединського та Широкиного. До повномасштабного вторгнення Віталій працював у штабі, займався документацією, і, як згадують побратими, робив це надзвичайно професійно.

Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну Віталій перебував у оточеному ворогом Маріуполі, виконуючи свої безпосередні службові обов’язки. З огляду на те, що він служив у розвідувальній групі, значна частина його бойової роботи й досі залишається невідомою. Та навіть у цих надзвичайно складних і небезпечних умовах він залишався не лише воїном, а й Людиною.

Окрім виконання бойових завдань, Віталій постійно піклувався про поранених побратимів: знаходив і доставляв до госпіталю воду, продукти харчування, засоби гігієни з джерел, про які знав лише він. Часто відвідував медичну частину, де підтримував поранених і медичний персонал добрим словом, усмішкою, вірою, що життя і боротьба тривають.

Зі спогадів побратимів відомо, що Віталій неодноразово пересувався містом під постійними обстрілами, використовуючи різні автомобілі, які в умовах боїв «жили недовго». Він регулярно возив воду й їжу до госпіталю пораненим, хоча це не входило до його службових обов’язків. Це було надзвичайно небезпечно — спочатку знайти необхідне, а потім доправити його під вогнем ворога.

Побратими згадують, що в очах Віталія не було страху — лише впевненість і наполегливість. Він чітко усвідомлював, на що йде і заради чого. Це бачили не лише його товариші по службі, а й командири.

Завдяки Віталію було врятовано життя побратима, якого він вивіз з госпіталю буквально перед тим, як туди увірвався ворог. Іншого разу, дізнавшись, що жінка з дитиною перебувають у смертельній небезпеці, він, не вагаючись ані хвилини, під обстрілами поїхав їх рятувати тоді, коли багато хто не наважувався.

22 березня 2022 року Віталій загинув у запеклому бою за місто Маріуполь, отримавши смертельне поранення від уламка ворожого снаряда. Він до останнього залишався вірним присязі, побратимам і Україні.

Віталій був справжнім, щирим патріотом, який безмежно любив свою Батьківщину. Його життєві переконання, внутрішня сила й шлях воїна відображалися навіть у символічних татуюваннях, кожне з яких мало особливе значення. Про них він міг розповідати довго — з глибоким змістом і вірою в Україну.

Саме завдяки цим татуюванням 25 липня 2022 року рідним вдалося опізнати свого Захисника. А 27 липня 2022 року Віталій повернувся додому — назавжди.

У цей день його з усіма почестями поховали в рідному селищі Чечельник, на землі, де почалося його життя і куди він повернувся як Герой. Тут він знайшов вічний спочинок, а в серцях рідних, друзів і побратимів — вічну пам’ять і безсмертя.

Нагороджений відзнакою Президента за участь у Антитерористичній операції та Орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«Мені здається, що з березня 2015 року життя мого брата розділилося на два: військове та цивільне – син, брат, онук, хрещений. Його військового ми майже не знали, бо спочатку він говорив, що працює у штабі, потім – що «мотається» із Києва до Маріуполя на кілька днів по роботі, а коли ми зрозуміли, що увесь цей час він був на сході України, то відповідь була завжди одна «Роблю роботу!»

Додому Віталій приїздив 1-2 рази на рік. Перебуваючи вдома багато часу проводив із племінницями, в них була взаємна любов, завжди обдаровував їх подарунками, солодощами. Часто їздив у село до бабусі з дідусем, допомагав по-господарству.

Так склалися обставини, що у 2019 році Віталій протягом липня місяця двічі був вдома. Після довгих роздумів, було вирішено, що ми (мама та сестра з сім’єю) їдемо до нього…

Двічі за Віталієву службу ми гостювали у нього, подолавши майже 1000 км шляху. Брат поселив нас недалеко від своєї бази. Обидва рази кожну вільну від роботи хвилину ми мандрували Маріуполем, яке відроджувалося на його очах, возив вулицями, розповідав цікаві історії, дівчаток возив в парк, зоопарк, показував прекрасне Азовське узбережжя.

Він любив життя та вмів жити, цьому і навчав нас», – згадує про Віталія сестра.

«Він  сім’ю любив більше за все. Мама, Ліля, малі – це його життя. Він вами дорожив» – кажуть зараз його побратими.

Справжній, щирий патріот, який любив та цінував свою Батьківщину і на прохання мами і сестри «Не йди! Не їдь!» у далекому 2015 році, він відповідав «Хто, як не ми?»

Чечель був справжнім воїном, вірним другом та хоробрим героєм. Якщо заходила розмова про війну, що служба – це великий ризик, Віталик відповідав: «Я свій вибір зробив і про це не жалкую». І це знову було сказано мамі за декілька днів до того дня, коли його не стало.

Віталік був оптимістом, завжди підтримував, ніколи не давав опускати руки нікому із свого оточення. Восени 2021 року він та вся його сім’я, яка була на відстані майже 1000 км, захворіла ковідом, бабуся з дідусем хворіли у важкій формі, він не довго думаючи, мчав на підтримку мамі та сестрі, і навіть у такий важкий момент, він знайшов нотку оптимізму, так як це вже був грудень місяць, квитків на потяг не було, йому вдалося придбати квитки у вагон VIP-класу, тоді вислав фото сестрі і написав «Поїду по-багатому… Хех… Що цар😊»

Віталій любив робити приємні сюрпризи і найнесподіванішим для його родини було одруження за день.

Зі своєю нареченою та друзями на власному авто, про яке він дуже мріяв, поїхав відпочивати на Західну Україну, так як погода була несприятлива для прогулянок, Віталій зі своїм другом знайшли організацію державної реєстрації шлюбу «Шлюб за добу», у якій Віталій та його наречена офіційно зареєстрували свої відносини. Мамі та сестрі надіслали фото з підписом «Привітайте нас!».

І гостювати до мами, відвідати сестру, бабуся та дідуся він приїхав у новому статусі – одружений чоловік.

Добрий, щирий, сміливий та справедливий. Віталій був відкритою людиною, мав багато друзів і серед чоловіків, і серед дівчат. Завжди впевнено знав, як вчинити правильно, нічого і нікого не боявся, цьому завжди навчав маму та сестру, він був їх порадником та опорою. Ніколи не жалівся, у нього завжди все було добре, навіть в останні свої дні він їм обом писав «Ситий! Одягнений! Все добре! Поцілуйте дівчаток!».

«…Я не просто його знала. Я, як братика та сина, обожнювала його. Ми були рідними душами. Я завжди була з його крискою, коли він був у відпустці або на завданні. Він називав мене не Лана, як всі. Він називав мене виключно Ланочко. Завжди дбав про мене. Жалів мене.

Коли він загинув, моє серце ледве витримало… Біль. Він був рідним. І залишиться рідним…назавжди. …Він був чудовим! Неймовірним! Чесним! Порядним!

Таких людей, як Віталій, небагато! А ще він був чистюля. Він завжди чистюля та пахучка. Приклад для багатьох. Всіх строїв. Я пишалась, що знайома з ним і що я йому подобалась, як людина» – згадує сестра.

«Кажуть, такі люди бувають у нашому житті лише один раз. Віталік був надзвичайно рідною мені людиною.  Ми почали дружити ще 2015 році. Далі – служба пліч-о-пліч. За цей час пройшли, здавалося, ціле життя разом.  Мабуть, немає людини із його оточення, яка б не сказала, що Віталік – це точно хтось свій, рідний. Він завжди спішив допомогти, врятувати, виручити. Найдобріше серце і величезна душа – це ті слова, якими можна його описати. В кілька фраз наша історія ніколи не вміститься. Він вмів жити і любити, як ніхто інший. Вмів насолоджуватися життям, щиро радіти, відчувати, нестримно мчати йому назустріч і дарувати ці емоції всім, хто знаходиться поруч. Він був вимогливим до себе. В одній людині поєднувалась щира дитяча душа і зразковий військовослужбовець, який завжди точно знав, як і де найкраще застосувати свої знання та вміння, бути корисним, потрібним і ефективним. А ще він не боявся. Здається, що ніколи і нічого. Він звик бути безстрашним ще давно, коли загинули всі хлопці зі взводу, де він служив раніше. І не було, мабуть, того бою, в який би він відмовився піти. І він пішов у свій останній. Віталік жив яскраво і шалено. Я завжди буду пам’ятати і брати з нього приклад», – такими словами відгукується про Віталія його подруга і посестра з позивним «Слава».

Своїми спогадами про Чечеля поділився побратим Весло: «Познайомились ми влітку 15-го, коли я прийшов в «Азов». Тоді була досить спокійна фаза, бойових зіткнень практично не було, ми займали певну лінію оборони своїм взводом поблизу Лебединського. Доволі рутинна була робота, нічого особливо цікавого не було, то й можливості себе якось надзвичайно проявити  не дуже виникало. Але роботу робили добре, відповідально, Віталік належав до тих бійців, хто проявляв ентузіазм і очікував активніших дій. Хоча у нашій групі такими були практично всі, особливо ті, хто молодші. Оскільки тоді ніхто не мав величезного досвіду у військовій справі, кожен ділився з іншими тим, що знав. У Віталіка був досвід служби у міліції, тому в деяких моментах роботи зі зброєю він орієнтувався краще. Також у справах з документами він добре знався, хоча на той час ще було неактуально, це проявилося пізніше, коли наш підрозділ вивели з першої лінії. Далі, восени того ж року, через політичні проблеми з тодішньою владою у нас не було змоги активно брати участь у бойових діях, нас не пускали на передову. Тому весь полк займався підготовкою, навчаннями, злагодженням. Тривалий час ми перебували на полігоні поблизу Урзуфа. Встигли обкататися і як піхотинці, і злагодження з технікою пройти, і самі стали екіпажем на техніці (Усач – водій легкоброньованого тягача (МТЛБ), а я з Чечелем – оператори зенітної установки). Потім були великі навчання  усіх екіпажів, таких, як ми, разом з танками, наш екіпаж практично у всіх вправах показував кращі результати. Ми були всі молоді, спортивні, мали до цієї справи хист і швидко вчилися нового. Жаль, що так і не вийшло взяти участь у реальних бойових діях таким екіпажем, хоча веселих історій вистачало. До 2017-го практично нічого не мінялося, ми жили в Урзуфі, часто їздили на полігон, іноді відпочивали в Бердянську чи Маріуполі, трохи займалися спортом у вільний час, але в більшості самостійно, а не групою. У 17-му я та Усач поїхали на сержантські курси і потім лишилися інструкторами у військовій школі, а Віталік перевівся у штаб, тому по роботі ми майже взагалі не пересікались, але постійно підтримували зв’язок і часто бачились. Відносини завжди намагалися підтримувати дружні, бо встигли зблизитись за час служби».

Віталій Діденко любив життя та умів ним насолоджуватися, цінував яскраві моменти, міг знаходити різноманітні цікаві пригоди, обожнював подорожувати та під час мандрівок відкривати для себе щось нове, розширювати світогляд. У нього було неперевершене почуття гумору, а також витончений смак у всьому. Він багато часу присвячував читанню історичних книг, адже вивчення історії було одним із його хобі. Тому Віталій навіть зібрав немалу власну бібліотеку. У спілкуванні чоловік був тактовним та надзвичайно цікавим співрозмовником, особливо коли йшлося про теми, дотичні до історії. Він залишав за собою право спілкуватися лише з тими людьми, які були йому приємні. Завжди виступав за правду та справедливість, боровся за них та був готовий прийти на допомогу до того, хто її потребував.

У пам’яті рідних він назавжди залишиться найкращою людиною, добрим, чуйним, люблячим сином, онуком, братом та хрещеним, а для побратимів – прикладом для наслідування та сміливим борцем за Україну, який поклав заради нашої свободи своє життя.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.