Він любив життя у простих речах: білий одяг, домашні пельмені, нові кулінарні рецепти, мріяв про подорожі й дім біля річки…

9 березня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Водяне Покровського району Донецької області Олександр Ляхнович загинув. Йому було лише 25 років. Він так і не встиг створити сім’ю та порадувати батьків онуками.

Олександр народився 17 жовтня 1997 року в місті Бар. Із самого малечку він ріс світлим і позитивним хлопчиком. Був швидким, непосидючим, сповненим життєвої енергії. Але варто було чимось зацікавитися — і він надовго поринав у власний світ тиші й зосередженості.

«У три роки син відкрив для себе LEGO, — згадує мама воїна Ніна Олександрівна. — Спочатку це були великі деталі, згодом — дрібніші, складніші. Та він ніколи не залишав готові набори — розбирав їх, щоб знову й знову створювати щось нове. Йому подобалося не просто складати, а вигадувати, шукати і знову творити.
Однією з найглибших рис його характеру була потреба захищати. Ще зовсім малим, коли йому було близько шести років, йому здалося, що мене образили. І він, не вагаючись, став на мій захист — щиро, по-дитячому, але по-справжньому».

У 2004 році Сашко пішов до першого класу Барської школи №1. Його цікавило все: історії про трьох мушкетерів, які розповідав дідусь, поїздки з бабусею на город і техніка — особливо комп’ютери, які відкривали для нього нові світи.

Після 9-го класу продовжив навчання в ліцеї для обдарованої молоді при Барському гуманітарно-педагогічному коледжі, який закінчив у 2014 році. Найближчими для нього були математика, фізика та інформатика, тому вступив на факультет «Інформаційні технології» Хмельницького національного університету.

Згодом була служба в ЗСУ, а пізніше — робота в Польщі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр Ляхнович без вагань повернувся додому, щоб обороняти Україну від ворога. Рідним він так і сказав: «Я не можу інакше вчинити, а тому йду на війну…»

Перше бойове хрещення Олександр Ляхнович пройшов уже через п’ять днів після призову — під час навчання на Яворівському полігоні, по якому ворог завдав ракетного удару. Тоді загинули десятки військових, але він залишився живим.

Старший солдат Олександр Ляхнович служив снайпером в окремій розвідувальній роті 53-ї окремої механізованої бригади. Йому випало воювати рівно рік і два дні. За цей короткий час він пройшов важкі кровопролитні бої у Вугледарі, Бахмуті, Авдіївці… Про Бахмут він написав у соцмережі: «Якщо існує пекло на землі, то, повірте, воно тут, біля Бахмута…»

Були контузії, поранення і повернення до побратимів. Наприкінці 2022 року Олександр проходив реабілітацію після лікування в опіковому відділенні Вінницької обласної клінічної лікарні імені Миколи Пирогова. Новий 2023 рік зустрів у колі рідних і друзів.

«То були останні дні нашого живого спілкування, — згадує Ніна Олександрівна. — У перших числах січня Саша знову поїхав на війну, щоб повернутися додому вже на щиті. Перед виходом на позиції 8 березня він привітав із Жіночим днем мене, тітку Аню і бабусю Марію. Сказав, що всіх дуже любить і з ненавистю б’є окупантів. У відповідь почув, що ми його теж любимо і з нетерпінням чекаємо живим та здоровим вдома. То було щемливе прощання, бо наступного дня обірвалося його життя… Біль розриває серце — як це страшно ховати батькам молодих дітей…»

Для Ніни Олександрівни її син — Герой без усяких нагород і звань. Вона пишається сином-патріотом. Він був дуже добрим, совісним, із загостреним почуттям справедливості. Побратими кажуть, що Саша прожив п’ять життів за той час, коли інші проживають одне. Він мріяв стати Героєм України, збити ворожий літак чи гвинтокрил. Опановував різні види зброї, але найбільше йому подобалося дивитися на ворогів через приціл снайперської гвинтівки. Після перших місяців служби він сказав мамі, що хоче продовжити родову династію — стати кадровим військовим, як його батько, дідусь і прадідусь. Він завжди приймав виважені рішення і був для неї беззаперечним авторитетом.

За мужність і героїзм Олександр Ляхнович був нагороджений медаллю «Захисник рідної землі», а згодом — посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Для рідних він назавжди залишиться тим самим Сашком — добрим, щедрим, відкритим. Він прийшов у цей світ із любові. І пішов, несучи її в собі до останнього подиху.

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.