19 лютого 2024 року, виконуючи бойове завдання, загинув Сергій Войцехівський. До свого 37-го дня народження він не дожив усього кілька днів…

Пише Барська міська рада.

Сергій народився 24 лютого 1987 року в селі Терешки на Вінниччині. Його поява стала справжнім щастям для родини. Сестра з особливим теплом згадує той день:

«Я поверталася зі школи, коли батько зустрів мене ще на вулиці й сказав, що вдома чекає сюрприз. Зайшовши до хати, я побачила немовля. “Знайомтесь, це твій братик”, — промовив тато. — То була наша перша зустріч і любов на все життя».

Наймолодший у сім’ї Сергій зростав у турботі та любові. Навчався у місцевій школі — не гнався за оцінками, але вирізнявся щирістю, відкритістю й допитливістю. Після школи вступив до Кузьминецького ліцею, щоб здобути фах тракториста. Та завершити навчання не зміг — раптова смерть батька змусила його рано подорослішати. Відтоді відповідальність за маму й господарство лягла на його плечі.

Односельці пам’ятають Сергія як людину великого серця. Він завжди знаходив час для близьких, допомагав тим, хто цього потребував, був надійною опорою для родини.

Згодом Сергій створив власну сім’ю. Разом із дружиною виховував двох донечок — Юлю та Софійку. Дівчатка були його найбільшою радістю й сенсом життя. Для них він був не лише татом, а й другом, захисником, прикладом.

«Наш татусік», — так ніжно називають його донечки й тепер. — «Він там, на небі, світить нам зірочкою. Ми його дуже любимо».

Восени 2023 року Сергія мобілізували до лав Збройних Сил України. Після виснажливої підготовки у Великій Британії він у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади вирушив на фронт. Служив солдатом, навідником 3 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти військової частини А2960.

Кілька місяців разом із побратимами тримав оборону на Донеччині, поблизу Курахового. Зарекомендував себе як сміливий і чесний воїн. Перед кожним виходом на позиції просив у рідних текст молитви «Про опіку Матері Божої» — віра додавала йому сил у найтяжчі моменти. Під час одного з жорстоких штурмів, коли позиції були зруйновані, Сергій зазнав поранення руки, але вижив.

Після тривалого лікування він знову повернувся до строю — цього разу до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Останній виїзд на Покровський напрямок був сповнений тривоги. Сергій відчував небезпеку, хвилювався, знову просив рідних про молитву…

19 лютого 2024 року його життя обірвалося під час виконання бойового завдання.

Для родини ця втрата стала невимовним болем. Сестра зізнається:

«Сказати “болить” — це не сказати нічого. Серце розривається навпіл, а душа кричить. Вже протягом року я не чую слів: “Привіт, сестро. Як ти там?”. Свідомо розумію, що вже не почую їх ніколи, та змиритися з цим неможливо».

Назавжди усміхнений, щирий, турботливий і відданий — таким Сергій Войцехівський залишиться у пам’яті всіх, хто його знав. Він віддав своє життя за майбутнє донечок і за мирне небо для кожного з нас.

Вічна пам’ять Герою!