Його коротке і чесне життя, до останньої краплини віддане рідній Україні, вмістилося між двома датами — 24 червня 1987 року і 2 серпня 2023 року. Герою України Ігорю Демчуку навіки залишилося тридцять шість.
Ігор Демчук народився на Поділлі, загинув на Донбасі, похований на Личаківському кладовищі у Львові.
У селі Каришків Копайгородської громади на вулиці Обухівській самотньо стоїть родинна хата Демчуків. У ній давно вже ніхто не живе, а колись тут була «повна рукавичка» — дід Микола, бабуся Ганя, мама Таня, Ігор і Лілія. Вони не мали великих статків, але й не бідували. Мама заради дітей намагалася працювати більше, щоб заробити достатньо грошей.
«Про Ігоря у мене найтепліші спогади, — згадує Лілія Володимирівна. — Я молодша від нього на сім років. У дитинстві він мене скрізь захищав, привозив гостинці, забирав до себе у Вінницю в гості, подарував перші в моєму житті срібні сережки і годинник…
Я дуже гордилася ним, бо він завжди був на висоті у школі. Його портрет висів на шкільній дошці пошани, він добре вчився, брав активну участь у шкільних заходах, був ведучим на концертах, співав у чоловічому ансамблі в будинку культури».
Ігор готував себе до служби в армії, хотів бути фізично загартованим і займався спортом — змайстрував біля хати турнік і щодня підтягувався, взимку купався у ставку, мав гирі та боксерські рукавиці, вів здоровий спосіб життя, не палив і не вживав алкоголю.
«Брат був розумним, мудрим, цілеспрямованим, чесним і справедливим. Одного разу він поділився з нами “секретом” своєї військової роботи: “Я знаю моральний стан кожного свого підлеглого, як самого себе, і коли формую групу на виконання завдання, то не наказую: “ти, ти і ти підеш зі мною”, а запитую: “Хто піде зі мною?””.
Він дуже любив життя, мав багато планів на майбутнє. Переживав, що потрібно поставити на ноги своїх синів Даніїла і Матвія. Ігор поважав маму, був для неї надійною опорою. Завжди телефонував і турбувався про її здоров’я…»
Щороку на Великдень Ігор із родиною обов’язково приїжджав у село, де всі збиралися в батьківському домі. Цей будинок був для нього надзвичайно дорогим — він його щиро любив. Ніхто не міг навіть у страшному сні уявити, що саме з цієї хати його проведуть в останню земну дорогу…
«Наша сімейна історія розпочалася у далекому 2007 році, — згадує дружина воїна Євгенія. — Свого майбутнього чоловіка я знала все своє свідоме життя, адже ми росли в одному селі, навчалися в одній школі і ніколи не могла подумати, що щодня поруч проходить моя доля…
Він — старшокласник, відмінник, спортсмен, активіст, гордість школи. І куди мені, малій, було рівнятися до такого красунчика, який користувався популярністю серед молоді, особливо серед дівчат. Після закінчення школи ми роз’їхалися по різних навчальних закладах. Ігор навчався на юриста у Вінницькому м’ясо-молочному технікумі, я — здобувала спеціальність учителя музики у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі. На вихідні ми приїздили додому і щовечора поспішали в будинок культури на дискотеку… Одного разу він провів мене додому, а вже наступного року ми одружилися. Згодом у нас народився син Даніїл…»
У 2010 році Ігор підписав контракт із військовою частиною 3008, і сім’я переїхала до Вінниці на постійне місце проживання.
Мирне життя обірвали події Майдану 2014 року та окупація Криму. Ігор брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей.
Під час служби паралельно навчався у Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Право». У 2017 році вступив до Національної академії Національної гвардії України в Харкові. Після її закінчення був направлений до Західного територіального управління Національної гвардії України, де з позивним «Демон» пройшов шлях від стрільця до бойового командира загону спеціального призначення у Львові. У 2021 році в сім’ї народився другий син — Матвій.
Під час повномасштабного вторгнення Росії Ігор став на захист Батьківщини. Брав участь у боях за визволення Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Донецької та Луганської областей. Підрозділ під його командуванням воював із мінімальними втратами. Він неодноразово організовував відбиття атак ворога, коригував артилерію, керував боєм так, щоб рота не опинилася в оточенні. Він любив Україну — він нею жив…
За врятовані життя побратимів та низку подвигів Ігор був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «Народний Герой України».
«День 2 серпня 2023 року назавжди увійшов у наше життя трагедією. Мій коханий загинув. Серце крається від болю… Україна зростила і втратила справжнього патріота. Він мав бути її живою гордістю, прикладом гідності і честі для своїх земляків, для своїх синів. Він мріяв жити у своїй вільній та незалежній Україні. Він заслуговував на це!
Коханий, ти назавжди в моєму серці і в продовженні наших дітей…»
2 серпня 2023 року Герой загинув.
У жовтні 2024 року Каришківській школі присвоїли ім’я Героя України Ігоря Демчука та перейменували одну з вулиць села.
25 березня 2024 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Ігорю Демчуку звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
