20 травня 2024 року під час виконання бойового завдання загинув мужній оборонець Канцір Андрій Миколайович із позивним «Ярий».

Андрій народився 22 травня 2001 року. Був особливим від самого народження — людиною світла, щирості й внутрішньої сили. Його погляд завжди був живим і відкритим, а усмішка мала здатність зігрівати навіть у найскладніші моменти. З дитинства він вирізнявся допитливістю, активністю та постійним прагненням пізнавати світ. Він не міг бути байдужим — ні до людей, ні до життя.

У 2007 році Андрій розпочав навчання у Червоноградській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 6. Уже з ранніх років проявляв активну громадянську позицію: був відповідальним, ініціативним і небайдужим до того, що відбувається навколо. Брав участь у патріотичних таборах і вишколах «Сокіл» («Джура»), «Буська ватага», де формувався як свідомий, сильний духом юнак із чіткими життєвими цінностями.

Андрій ріс добрим, уважним і працьовитим. Він ніколи не проходив повз чужу потребу, умів допомагати без зайвих слів і не чекав подяки. Любив природу та активний відпочинок, завжди знаходив собі заняття, умів із простих речей створити щось корисне. Дуже добре ладнав із дітьми та тваринами, був турботливим старшим братом і надійною опорою для родини.

У 2018 році Андрій закінчив школу та вступив до Львівського національного лісотехнічного університету України на спеціальність «Інформаційні системи і технології». Обрану спеціальність опановував наполегливо й відповідально, поєднуючи навчання з активним студентським життям. Навчання завершив у травні 2022 року.

Ще в підлітковому віці Андрій Канцір долучився до лав УНСО, де зарекомендував себе як дисциплінований, відповідальний та ініціативний учасник. Його вирізняли принциповість, справедливість і готовність брати на себе відповідальність.

У студентські роки Андрій залишався відкритим і доброзичливим, умів обʼєднувати людей, знаходити рішення й допомагати кожному, хто цього потребував. Його поважали за надійність, щирість і вміння бути поруч у складні моменти.

Він мав кохану дівчину, з якою мріяв про спільне майбутнє, про родину та дітей, які житимуть у вільній, мирній Україні. У його серці завжди жила глибока любов — до людей, до життя, до своєї країни.

Андрій був із тих людей, які не чекають наказів — він діяв одразу. У перший день повномасштабної війни він прийшов до військкомату, але через навчання його не взяли. Та він не зупинився — разом із односельцями створив волонтерський штаб: шив розгрузки й бронежилети, організовував доставку гуманітарної допомоги на передову. Він працював так, ніби від цього залежить життя кожного, і добре розумів: десь там, на фронті, від його рішень залежить чиєсь життя.

Згодом Андрій став бійцем ДФТГ «Кристинопіль»: охороняв стратегічні обʼєкти, патрулював разом із поліцейськими, навчав побратимів. Без військової освіти він швидко вчився й навчав інших, залишаючись спокійним навіть у найнебезпечніших ситуаціях.

29 травня 2023 року добровільно вступив до лав Збройних сил України. Служив у 77-й окремій аеромобільній Наддніпрянській бригаді. Воював там, де було найважче — на Бахмутському та Лимано-Сватово-Куп’янському напрямках. Він ніколи не шукав легших завдань: найнебезпечніші брав на себе першим. Про страх не говорив — лише діяв. Побратими вірили йому, бо за його словами завжди стояли вчинки.

Керування дронами стало його способом рятувати життя: він виявляв ворога, прикривав підрозділи, зривав атаки, допомагав утримувати рубежі. Там, де вирішували секунди, він був точним, зосередженим і безстрашним.

20 травня 2024 року під час виконання бойового завдання Андрій загинув. Його життя обірвалося, але його відвага залишилася назавжди.

Для близьких відсутність Андрія — не просто біль, а порожнеча, яку неможливо заповнити. Андрія немає, і це відчуття ріже серце щодня. Його сміх, тепло, доброта залишилися лише у спогадах, і кожен день без нього — порожній, холодний і тихий. Він був світлом, яке забрали надто рано, і його відсутність болить так, ніби в серці назавжди залишилася рана, що не загоїться.

За мужність Андрій посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, державними медалями, удостоєний звання Почесного громадянина Шептицької громади. Вулиця, на якій він жив, нині носить ім’я Героя Андрія Канціра, а на будинку встановлено меморіальну дошку. Андрій довів: справжня відвага не вимірюється роками чи наказами — вона живе в серцях тих, кого ти врятував, у вчинках, які назавжди змінили життя інших, і в пам’яті, яка не згасне ніколи.

Андрій залишився для рідних сином, братом і коханим. Вони памʼятають його тепло, усмішку, турботу, якою він завжди оточував усіх. Його голос, погляд, дотики — усе назавжди лишилося в памʼяті, а його відсутність щодня ріже серце. Світ без нього став порожнім, але любов і памʼять про нього живуть у кожному з них.

«Він був сильніший за темряву війни, бо не зрадив те, що любив», — рідні Героя.

Вічна пам’ять Герою!