Ще до початку повномасштабної війни Олексій Кучерук попросив свою маму про річ, яка згодом стала для неї дороговказом — не брати грошей за короваї для загиблих Захисників. Після його смерті ця настанова перетворилася на місію, яку Тетяна Михайлівна виконує з болем у серці й великою любов’ю.
«Боже, поможи спекти. Ти знаєш, Боже, на що це, ти знаєш, як це тяжко, але ми мусимо це робити, бо це наш обов’язок — віддати честь цим дітям», — говорить мати Небесного Воїна Тетяна Кучерук, коли починає пекти на похорон коровай.
Уже 28 років вправні руки Тетяни Михайлівни створюють із тіста квіти й колоски, вплітають їх у запашний хліб та короваї. Її син Олексій завжди пишався маминим талантом і з особливою гордістю говорив про неї людям.
«Каже, знаєш, підходить до мене один чоловік і каже – Альош, ти з Гавришівки? Каже – так! – Слухай, а ти не знаєш тієї жінки, що пече короваї. А він каже – А я йому кажу – це моя мама! В нього було стільки гордості в цих словах, що це моя мама», — з теплом згадує жінка.
Олексій народився у селі Гавришівка. З дитинства був відкритим і щирим, легко знаходив спільну мову з людьми різного віку і характеру. Підтримував близькі стосунки із сестрою.
Після школи вступив до Барського гуманітарно-педагогічного коледжу, де навчався на вчителя образотворчого мистецтва. Його особливо тягнуло до дітей — під час практики він щиро прив’язався до одного з вихованців інтернату.
«Він каже – мам, заберем цього хлопчика додому – він зі мною спить. Так ці діти його любили».
Саме в студентські роки Олексій зустрів свою майбутню дружину. Вони рано створили сім’ю — йому було лише 17 років. Згодом у подружжя народилася донька Валерія, а пізніше — син Ярослав.
Чоловік продовжив навчання і здобув диплом психолога, але працювати за фахом не став. Натомість обрав військову службу — підписав контракт і приєднався до військової частини у Барі.
Коли у 2014 році розпочалася війна, служба Олексія перестала бути звичайною роботою — вона змінилася тривалими відрядженнями на схід України. Він міг не бувати вдома по кілька місяців, але родина сприймала це як необхідність і обов’язок.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року змінило все. Олексій разом із підрозділом вирушив на передову — до Ізюма. Він не розповідав матері всієї правди, намагався берегти її від зайвих переживань.
«Він взагалі мені не казав, що він в Ізюмі. Я не знала про це до його загибелі. “Ма не переживай ми в якомусь садочку живемо, все нормально. Ще пару днів і це все закінчиться”», — ділиться спогадами мати Героя.
Та вже 28 квітня 2022 року Тетяна Михайлівна втратила сина. Він загинув під час жорстокого обстрілу.
«Кажуть, що там 40 хвилин на них летіли гради… 100 разів запитую у нього – ти не міг втекти, ти не міг десь сховатися?»
Цей біль залишився назавжди. Але, щоб жити далі і не зламатися, жінка повернулася до справи, яку любила все життя. Тепер її короваї — це не просто хліб. Це спосіб підтримати інших, розділити чужий біль і вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя за Україну.
Колись її пісня линула зі сцени, тепер звучить — над могилою сина, який віддав своє життя за Україну.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
