У 2024 році оборонця Віктора Паламарчука відрядили до Донецька. 28 грудня 2024 року воїн загинув під час виконання бойового завдання. Його смерть стала важкою втратою для родини, друзів і всіх, хто його знав.

Паламарчук Віктор Володимирович народився 3 вересня 1971 року у звичайній поліській родині. З дитинства він вирізнявся спокійною вдачею, працелюбністю та гострим розумом. У сім років хлопчик пішов до Філіопольської школи, де швидко став одним із найкращих учнів. Його любили вчителі за наполегливість і старанність, а однолітки — за доброту і вміння завжди прийти на допомогу.

Після завершення навчання у Філіополі Віктор продовжив освіту у Великомитницькій сільській школі, де провів два роки. Ще підлітком він мріяв про військову службу й намагався вступити до військового училища. Попри всі зусилля, вступити тоді не вдалося — але це не зламало його.

Пізніше Віктор поїхав на навчання до Вінниці, де здобув професію токаря. Повернувшись до рідного села, працював у тракторній бригаді, де швидко завоював повагу колег своєю відповідальністю та майстерністю.

У пошуках нових можливостей Віктор переїхав до Києва. Тут він долучився до будівництва метро, роблячи свій внесок у розвиток столиці. Паралельно продовжував навчання, а після його завершення працював ліфтером і майстром із ремонту ліфтів — роботою, яку виконував із гідністю й сумлінням.

З початком повномасштабної війни у 2022 році Віктор повернувся в село та майже одразу був мобілізований. Його направили на службу до Вінниці у Територіальну оборону, де він сумлінно виконував свій військовий обов’язок.

У 2024 році його відрядили до Донецька. Там він загинув, виконуючи завдання.

Віктор залишив по собі пам’ять, як про чесну, роботящу, добру і віддану людину — і своїй родині, і своїй землі.

Рідні, друзі та знайомі поділилися спогадами про Героя Віктора Паламарчука.

«Я був майже однолітком Віті, ми разом зростали у нашому рідному Філіополі. З дитинства були друзями: пасли корови, вигадували свої хлопчачі забави, ділилися всім, що мали. Вітя народився у працьовитій родині, де він із сестрою зростав у любові, теплі та доброму вихованні. Я часто бував у них удома, тому можу впевнено сказати: доброта в ньому була від самого малку.

Я досі чітко пам’ятаю той його особливий порядок — у всьому. В іграшках, у речах, навіть у дрібницях, які для інших були б непомітними. Коли ми гралися, він завжди приносив іграшки з іншої кімнати й акуратно розкладав їх на лежанці. Пам’ятаю й металеву коробку з кедровими горішками — Вітя діставав їх, пригощав мене, а потім дбайливо закривав коробку й ставив поруч із іграшками, ніби зберігав маленьке свято для нашої наступної зустрічі.

Коли ми разом пасли корови, він завжди ставав на захист однолітків, яких могли образити старші. У ньому рано проявився справжній характер — мужній, справедливий, небайдужий. А на полі, коли ми ліпили фігурки з пластиліну, у Віті вони були найкращі — детальні, акуратні й завжди на військову тематику. Його посидючість і витримка вражали: він міг годинами чекати, поки клюне риба, і робив це з таким спокоєм, ніби це була його власна медитація.

І ніяк не можу забути його дитячу зачіску — зроблену руками батька, дяді Володі. Це був той Вітя, якого я знав: добрий, щирий, уважний до людей, з великим серцем і чистою душею», — ділиться спогадами друг дитинства Юрій Чекотун.

«Вітя… Вітюня… по-іншому його й не назвеш. Настільки він був порядним, спокійним, вихованим, добросердечним хлопцем — з тим його ніжним, м’яким поглядом, у якому завжди жила доброта. І важко прийняти, що таку людину знищили нелюди. Він мав би жити, радіти кожному новому українському ранку, любити маму, не залишити її в самотньому горі на старості років.

Я була його вчителькою української мови і літератури. Я навчала його не лише про Шевченка, апострофи чи м’які знаки. Я вчила його порядності, щирості, любові до України — і він усе це вбирав у себе, бо таким був від природи: чистим, добрим, справжнім», — говорить вчителька Героя Галина Іванівна.

Побратим Віктора Володимировича у листі до племінниці такими словами згадує захисника:
«Скажу так: дядько ваш був спочатку сам по собі, потім, коли минув час і ми краще познайомилися, то почав трохи розповідати про себе, про родину. Він не любив підлабузників, стукачів, і ми з ним більш-менш потоваришували. А коли випивали по сто грам, то трохи чудили. Ми всі казали на нього “комбріг”, тож можете пишатися своїм дядьком і передайте це своїм діткам — дядько у вас був справжній!»

«Ми з дядьком були надзвичайно близькі. Хоч він мало розповідав про себе, ніколи не хотів, щоб за нього переживали. Він ніколи не жалівся і не говорив нічого поганого про інших людей — для нього всі були хорошими, усі. У нього завжди все було добре.

Але про мене він знав усе. Коли хворіли мої діти й він дізнавався про це, то постійно телефонував. Обов’язково ввечері мав подзвонити, запитати, як у них справи, чи все добре.

З дитинства пам’ятаю багато моментів. Пам’ятаю, як він приїжджав із Києва, а я, маленька, постійно виглядала його у вікно, що виходило на дорогу біля ставка. Я знала, що він приїде на вихідні, і завжди чекала його.

Пам’ятаю, як лежала в лікарні в Києві, і він постійно приходив до мене, приносив різні смаколики, книжки, щоб я не сумувала.

Я можу багато розповідати про нього. Він був для мене надзвичайно близькою людиною. Мені його дуже не вистачає. Я ніколи не забуду нашу останню переписку і нашу останню розмову.

25 грудня він востаннє написав мені, бо я не могла до нього додзвонитися. Він просто написав: «У мене все нормально». Так він завжди робив — заспокоював мене, навіть коли сам потребував підтримки.

Наступного дня… уже не пам’ятаю точно, хто кому подзвонив. Але ми поговорили. Він сказав, що в нього все добре, запитав, як я, як діти, як у нас справи. Розмова була недовгою, але я почула його голос… і тоді не знала, що це буде востаннє.

28 грудня ми поїхали з дітьми на санки, щоб трохи розвіятися. Я зробила кілька фото і надіслала йому. Але він їх уже не відкрив. Я ще довго перевіряла, чи заходив він в інтернет, чи побачив моє повідомлення… не знала, дзвонити чи не дзвонити, не знала, що думати. Уже тоді серце було не на місці… але намагалася відганяти погані думки.

А потім нам повідомили, що він загинув саме 28-го», — пише про свого дядька-Героя Тетяна Треґер.

Вічна пам’ять Герою!