«Я й до сьогодні чекаю його легенького стуку у вікно», — ділиться своїм болем мати загиблого Героя Дмитра Павленка.

Дмитро Павленко загинув у серпні 2023 року після обстрілу позицій українського підрозділу поблизу населеного пункту Вугледар реактивними системами залпового вогню.

Про це повідомляє Барська міська рада.

Павленко Дмитро Анатолійович народився 19 червня 1982 року в росії, у місті Ханти-Мансійськ Тюменської області. Саме туди після закінчення Криворізького училища цивільної авіації направили його батька.

Ім’я Дмитро йому дав старший на два роки брат Володимир. У дитинстві хлопці відвідували дитячий садок, де навчилися розмовляти російською, однак у родині завжди спілкувалися рідною українською мовою.

«Через шість років ми переїхали в Україну, не прижилися, — ділиться спогадами мати Героя Ольга Петрівна Павленко. — Чоловік родом із села Мирне. Ми оселилися в селі Балки. Я працювала у школі, чоловік — на цукровому заводі майстром КВП. Тут хлопці росли, ходили до школи, навчалися в Балківській школі. Жили дружною сім’єю. Діти в усьому допомагали дідусеві й бабусі, бо ті тримали чимале господарство. Там хлопці вчилися всьому: косити, возити, рубати, ремонтувати, мурувати, сіяти й садити. Усяку чоловічу роботу, і не тільки, вони виконували змалку. Діма з дитинства мав упертий характер. У школі й на вулиці мав багато друзів. Умів за себе постояти. Хоч я завжди була поруч, усі свої проблеми вирішував сам і ніколи не скаржився. Ми залишали на хлопців господарство, а вони самі ділили між собою обов’язки».

Після навчання у Балках Дмитро продовжив освіту у 9–10 класах Войнашівської школи. Особливо добре йому давалися фізична культура та військова підготовка. Саме там він отримав водійські права. Згодом навчався у Барському професійному будівельному ліцеї, де здобув професію газоелектрозварювальника.

У 2000 році Дмитро пішов на строкову службу. Служив в Одесі у внутрішніх військах і, за словами рідних, ніколи не нарікав на труднощі.

«Колись я його запитала: “Чому ж ти не скажеш командиру, що тебе ноги болять?” А він мені: “У нас удома ніхто ніколи не жаліється”», — пригадує мати.

Після армії обидва брати підписали контракт і пішли служити до військової частини у місті Бар. Дмитро прослужив три роки, після чого перейшов працювати на Барський машинобудівний завод.

У цивільному житті Дмитро працював на різних роботах. Ще до початку повномасштабної війни їздив із будівельною бригадою на заробітки, працював у росії, зокрема в Тулі на теплицях. До будь-якої справи ставився відповідально й сумлінно.

«Товариш, із яким вони працювали, вже після смерті Діми розповідав, як роботу, на яку потрібно було два дні, вони виконували за пів дня. Сказав — зробив. Робити вмів усе. Сусідка прийде й просить: “Так, як Діма, город не зоре ніхто”. Таким він був до війни 2022 року. Його взяли по повістці. Мені він сказав: “Я від них ховатися не буду”. Хоча старший брат на той час уже був під Миколаєвом. Провела я його 16 серпня 2022 року. Дзвонив часто, поки був на навчанні в Білій Церкві. І щоразу казав, що в нього все добре. А нас питав: “Що ви там? Як ви там, мама й тато?”», — розповідає мати.

У жовтні Дмитра перевели на Донбас. Саме тоді мати вперше почула в голосі сина тривогу. Його позиції були під Вугледаром. У кожній розмові Дмитро намагався заспокоїти рідних. Якщо сам не мав змоги зателефонувати, передавав через побратимів чи навіть через їхніх дружин: «У вашого Діми все добре».

«Що він був контужений двічі, я дізналася вже від побратимів. Мені казав лише, що в лікарні, бо тиск піднявся. Після лікування дали відпустку. Коли повернувся у свою частину, майже нікого зі своїх побратимів уже не застав: хто загинув, хто був поранений. А Діма продовжував стояти з новими хлопцями. Через пів року, 26 липня, приїхав у другу відпустку. Тоді наш син був уже зовсім іншим. 6 серпня 2023 року він знову поїхав на фронт. Коли сідав у машину, подивився на нас із батьком і на вулицю. Все… Більше я його живим не бачила. Лише 19 серпня він подзвонив і сказав, що після 11 діб нарешті вийшов із передової. А 24 серпня телефонує: “Мамо, нам дали медалі. Я знову їду на днів чотири”. Я питаю: “Чому? Ти ж тільки приїхав”. А він відповів: “Немає кому”».

Через чотири дні батьки отримали страшне повідомлення: їхній син, старший солдат, старший стрілець-оператор Павленко Дмитро Анатолійович, зник безвісти після ворожого обстрілу позицій підрозділу поблизу Вугледара.

«“Дьома” — це його позивний. Так його називали друзі й у мирному житті. За словами побратимів, він був хоробрий, надійний і безвідмовний. Мені він казав: “У хлопців діти, сім’ї, а в мене ви — мамо, тату і брат. Я вас дуже люблю”», — ділиться Ольга Петрівна.

Після проведення ідентифікації Дмитра Павленка поховали 12 січня 2024 року в селі Затоки, поруч із рідними.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.