13 грудня 2025 року поблизу села Червоне Краматорського району під час ворожої атаки дронами «Герань-3» Олександр Машевський отримав тяжке поранення. Воно виявилося несумісним із життям. 14 грудня його серце зупинилося. Захисникові було лише 42 роки.

Олександр Машевський народився 3 червня 1983 року в селі Широка Гребля на Козятинщині. Після завершення навчання у місцевій школі пройшов строкову військову службу, а згодом підписав контракт і служив в окремому полку спеціального призначення Внутрішніх військ МВС України «Ягуар» (нині — 14-та бригада НГУ імені Івана Богуна). Паралельно заочно здобув вищу освіту у Вінницькому національному аграрному університеті за спеціальністю «Агрономія». Разом із дружиною виховував двох доньок, яким нині 18 і 11 років.

«Олександр міг би стати прекрасним агрономом, адже відчував землю всією душею, любив спостерігати, як із маленького зернятка народжується життя. Та доля розпорядилася інакше. Він обрав шлях захисника Батьківщини й, попри всі труднощі, не відступив від свого обов’язку, — розповідає дружина полеглого воїна Анжеліка. — У час війни він не дозволяв собі залишатися вдома поруч із дівчатками, бо це суперечило його уявленням про чоловічу честь і гідність…»

Олександр Машевський, позивний «Машаня», розпочав свій бойовий шлях ще у 2014 році, пройшовши не одну ротацію в зоні АТО/ООС. Із перших днів повномасштабного вторгнення Росії він разом із побратимами 14-ї бригади оперативного призначення НГУ імені Івана Богуна «Червона калина» перебував на передовій. У званні майстер-сержанта виконував обов’язки заступника командира взводу матеріально-технічного забезпечення 2-го батальйону оперативного призначення «Фенікс» 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов». Захищав столицю, воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. 13 грудня під час удару ворожих дронів поблизу села Червоне Краматорського району зазнав смертельного поранення. Наступного дня, 14 грудня, його життя обірвалося.

«За роки служби він отримав чимало грамот і подяк від командування за професіоналізм та сумлінність, — ділиться спогадами побратим Олександра Володимир. — Від Києва до Донеччини ми були поруч щодня: в одній ямі на чотирьох, під постійним обстрілом, у спеку й мороз. Останнім часом Олександр фактично ніс обов’язки командира взводу, дбав про злагодженість підрозділу. Він уважно ставився до кожного, підтримував і вислуховував. Ми втратили не просто військового — ми втратили справжнього друга й брата…»

У Олександра Машевського залишилися батьки та сестра.
Поховали Героя на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Вічна пам’ять Герою!