Коли почалася повномасштабна війна, Вадим Дубецький зробив вибір, який, за його словами, був єдино можливим.

«Як я буду дивитися в очі дітям свого брата, якщо він піде, а я залишуся вдома? Це мій обов’язок. Я — чоловік!»

Вже на другий день Вадим зібрав речі і пішов до військкомату. Без попереднього військового досвіду, але з глибоким внутрішнім відчуттям відповідальності, він став до зброї у перший рік повномасштабної війни.

Вадим народився у січні 1986 року в селі Садове на Літинщині. Його мама працювала медсестрою, батько — інженером. З дитинства хлопець захоплювався спортом, після школи здобув освіту бухгалтера, навчався у Хмельницькому. Працював головним бухгалтером у Літині, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вікторією.

Згодом життя привело його до нової професії — далекобійника.

«У мене батько — далекобійник. Вадим кілька разів поїхав із ним у рейс і сказав: “Буду пробувати”. Так він і став далекобійником», — згадує дружина.

Вадим і Вікторія створили родину, придбали будинок. У подружжя народилися два сини — Матвій і Сашко. Він був уважним, турботливим батьком, багато часу проводив із дітьми.

«Він завжди сідав із ними і щось складав. У нас така велика колекція LEGO, яку вони з татом зібрали. Любили їздити на рибалку, кататися на велосипедах. Він показав, яким має бути справжній чоловік. Був для них прикладом», — розповідає Вікторія.

У 2022 році Вадим вирішив залишити далекі рейси й влаштуватися на роботу у Вінниці, щоб більше бути поруч із родиною. Але війна перекреслила ці плани. У перші дні вторгнення він пішов до військкомату.

«Я казала: “У тебе немає військового досвіду, нам буде важко”. А він відповів: “Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди — до вас. Краще зупинити їх там”», — згадує дружина.

Понад два місяці Вадим будував і облаштовував блокпости у Літині. 13 травня вирушив на навчання до Подільська, а вже на початку липня опинився на бойових позиціях у Миколаївській області. Служив у складі 59-ї окремої механізованої бригади. Згодом швидко здобув посаду командира.

«Він ніколи не жалівся. Казав, що це війна і вони мають бути там, щоб діти цього не бачили», — говорить Вікторія.

Вадим обрав для себе особливий позивний — «Ніка», вірячи в силу символів і кохання.

«“Ніка” — це моє християнське ім’я. Він дуже вірив, що воно його вбереже. І я вірила. Молилася кожного дня, щоб він повернувся живим до наших дітей».

1 грудня підрозділ Вадима перевели на Донецький напрямок, де бої стали особливо жорстокими. 1 березня він вийшов на позицію востаннє.

«Він захворів і не мав виходити того дня. Я казала: “Не твоя група”. А він відповів, що йде. Це був їхній батальйон…»

У березні 2023 року проти шести українських воїнів вийшли вісім ворожих танків. Для трьох оборонців, серед яких був і Вадим Дубецький, цей бій став останнім.

«Він встиг стрибнути в підвал, його засипало землею. Казали, що в нього були переламані ноги…», — з болем згадує дружина.

Вадим Дубецький загинув у ніч з 5 на 6 березня 2023 року. Лише через чотири місяці, після звільнення території, українські військові змогли забрати тіла полеглих. Загибель Вадима була підтверджена ДНК-експертизою.

Поховали Героя у рідному селі Садове на Літинщині.

Він пішов на війну не за наказом — за покликом серця. Заради дітей, родини, дому. Заради України.

Вічна пам’ять і слава Герою!