Бондар Олександр Сергійович — родом із села Флорине, Гайсинського району. Народився 30.10.1993 року.

«Що, спите?» — цією короткою фразою Олександр Бондар часто будив дружину, коли телефонував з фронту зранку. А ще любив повторювати: «Вікусь, ти в мене сильна…» — хоча сам зізнавався, що сил зовсім немає. І за кожним таким зізнанням лунали його коронні слова: «Все буде добре!», «Не плачте!», «Ще повоюємо!»

17 грудня 2024 року Олександр загинув, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Свердліковоє, Курська область. Йому було 31.

Саша був улюбленим онуком бабусі Ніни та дідуся Міші. Майже все дитинство провів у них. Його поважали всі: однокласники, друзі, знайомі, рідні. Завжди захоплювалися тим, що він був розумний, хоробрий, добрий, щирий, готовий прийти на допомогу. На будь-яке запитання відповідав: «Все добре, а як має бути!»

Олександр навчався у педагогічному коледжі на вчителя фізкультури, а згодом — у педагогічному університеті, де здобув диплом бакалавра з відзнакою. Пройшов строкову службу у місті Вінниця. Після цього працював водієм фури — дуже любив свою роботу.

У 2019 році одружився з Вікторією. Сім’я зростала: спочатку народилася донечка Емілія, а через два роки — маленька Евеліна.

У 2023 році Олександра мобілізували. 11 лютого він поїхав на навчання в Козятин. Згодом — на Лиманський напрямок у Донецькій області. Побратими кажуть: він завжди був відважним воїном, ніколи нічого не боявся. Завжди йшов першим і стояв до кінця. Хвилювався за своїх. Казав: «Як треба буде — навіть життя віддам за побратима».

На війні мав позивний “Кіпіш”. Часто повторював: «Хто, як не я?» — і коли інші відмовлялись їхати у гарячі точки чи вивозити побратимів, Олександр ніколи не відмовлявся. Їхав, ризикуючи життям, бо не міг залишити своїх. Його називали безвідмовним: ішов на пролом, нічого не боявся, витягував хлопців з-під вогню. Побратими згадують: таких, як Олександр, більше не буває.

На війні отримав понад 11 контузій, але щоразу відмовлявся від госпіталізації — не міг залишити своїх. Пізніше його перевели на Курський напрямок. Тоді він щось відчув і сказав:
«Це дорога в один кінець, але я не боюсь загинути за Україну і за свою сім’ю!»

Олександр збирався у відпустку, мав приїхати 2 січня 2025 року. Але клята війна забрала його 17 грудня 2024 року. Він загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Свердліковоє, Курська область.

У нього залишились дві маленькі донечки — Емілія й Евеліна — та дружина Вікторія, якій 29 років. Батьки — Лариса і Сергій, сестра Альона.
Старша донечка Емілія досі чекає на тата. А менша — Евеліна — часто гукає його, досі має надію, що він приїде. Часто питає:
«Мамо, а коли тато приїде?»

Олександр дуже любив життя — і життя любило його. Він — великий приклад для наступних поколінь. Такого, як він, просто немає.

Олександра Бондара було нагороджено чотирма орденами.
Вічна та світла пам’ять Герою!