4 жовтня перестало битися серце мужнього оборонця Андрія Рачека. Йому назавжди 53 роки. Війна призвела до важкої хвороби, наслідки якої виявилися несумісними з життям.

Андрій Рачек народився 17 січня 1972 року у Вінниці. Навчався у загальноосвітній школі №29, після закінчення якої здобув робітничу професію та усе життя працював будівельником. Його руки звели чимало багатоповерхівок у рідному місті. Разом із дружиною Андрій виховав трьох донечок, наймолодшій із яких лише 13 років, опікувався батьком.

«Андрій любив свою роботу. Йому подобалося бути причетним до великої справи, що приносить користь людям. Працював багато й невтомно, а на дозвіллі найкращим відпочинком для нього була риболовля. Міг годинами спокійно вичікувати клювання. Ніколи не повертався додому з порожніми руками. Радів, що може потішити своїх дівчаток свіжими карасиками чи коропами, – згадує дружина. – На свій стан здоров’я не зважав. Навіть тоді, під кулями, перемагаючи біль, до останнього залишався з побратимами. Допоки мав сили триматися… Вірив, що вдасться подолати хворобу, бо не звик здаватися, бо інакше не вмів…»

У перші дні повномасштабного російського вторгнення Андрій Рачек добровольцем долучився до Збройних сил України. Воював у лавах 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Був старшим солдатом інженерно-саперного взводу 3-го механізованого батальйону. Виконував бойові завдання на Покровському, Сумському, Запорізькому напрямках.

«Скупий на слова за своєю вдачею, Андрій із лишком компенсував це чоловічими вчинками та щедрістю своєї душі. Ладен був віддати все, що має, тільки б допомогти тому, хто перебуває у скруті, – розповідає дружина Героя Світлана. – А ще терпляче та без страху сприймав усі життєві виклики. На початку великої війни просто сказав: “Треба йти захищати Україну”. Вважав негідним чоловіка сидіти вдома й чекати, коли на поріг прийде ворог та знищить життя тих, кого він любив».

Поховали воїна на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Вічна пам’ять Герою!