Майже кожного ранку Іван Плотиця приходить на кладовище. Сідає біля могили свого сина Сергія, запалює йому цигарку, ставить горнятко з кавою, запалює цигарку собі — і досі не може повірити, що його сина більше немає. Так триває вже багато місяців… Сергій загинув 15 травня 2024 року біля Костянтинівки. Понад рік він вважався зниклим безвісти, і батько до останнього тримався за крихку надію. Та збіг ДНК зупинив пошуки — син більше не повернеться додому.
Сергій Плотиця народився 7 липня 1994 року. Зростав у Війтівцях (раніше — Жданівка). Був відмінником, після дев’ятого класу вступив до коледжу, а далі навчався у Львівській політехніці. Любив фотографію, техніку, а особливо — ремонт електроніки.
Його батько й досі зберігає всі інструменти сина. Каже, що не було такої речі, яку Сергій не зміг би полагодити. У будинку роками працює техніка, яку він повернув до життя.
До війни Сергій працював разом із батьком — був підприємцем, трудився багато й відповідально.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій без вагань пішов до військкомату. Там його спершу комісували через проблеми з серцем. Але він не змирився. Лише з четвертої спроби таки зміг домогтися свого — його відправили у Десну, а згодом на навчання до Іспанії.
45 днів жорсткої підготовки перетворили його на справжнього бійця. Саме там він отримав позивний «Торо» — «бойовий бик». Після повернення Сергій став бійцем 214-го окремого спеціального батальйону «OPFOR».
Він служив у відділенні снайперів взводу снайперів, тому часто опинявся на найгарячіших ділянках фронту. Під час одного з боїв провів три доби по пояс у крижаній воді. Тоді отримав важкі обмороження ніг. Проходив тривалу реабілітацію. Проте, одужавши, не поїхав додому — повернувся до побратимів.
За службу був нагороджений «Золотим хрестом». Коли приїхав додому востаннє, вручив нагороду батькові й сказав:
«Бери. Щоб не думав, що я там у бухгалтерії папірці перекладав».
Це був його єдиний короткий візит додому за весь час служби.
Через кілька тижнів після відпустки Сергія відправили у Костянтинівку. 10 травня був останній дзвінок, остання розмова… Тоді Сергій сказав: «Тату, прийшла і наша черга. Пішло три групи на завдання і ні одна не повернулася…» Батько згадує, що намагався відмовити сина йти у саме пекло війни, але той твердо стояв на своєму.
У ніч на 15 травня Іван Плотиця прокинувся ніби від удару: різке й тривожне передчуття накрило його з голови до ніг. Саме в той момент Сергій зі своїм підрозділом потрапив під щільний обстріл. Він загинув як справжній воїн.
Останні слова, які батько чув від сина, стали його життєвим дороговказом:
«Я не боюся смерті. Якщо загину, то знатиму — за що. Я не хочу, щоб по нашій Жданівці їхали ворожі танки».
Іван Плотиця волонтерить. Батько полеглого воїна організовує збори і купує абсолютно все, що просять воїни: дрони, РЕБи, генератори, колеса, акомулятори та інше. Вже відправив на фронт більше десяти автомобілів. Від людей отримав не аби яку довіру. Це підтверджує останній збір.
Разом з підтримкою місцевого ЗМІ створили гасло: «100 дронів. Мільйон гривень. 30 днів». Люди відгукнулися так активно, що сума була зібрана менш ніж за два тижні. А трохи згодом значно перевищила мільйон.
Громада втратила 22-х воїнів. Половина — хлопці родом з самих Війтівців. Багато з них були учнями Івана Івановича, коли він працював учителем фізики.
Іван Плотиця каже:
«Якби загинув тільки мій син, це була б моя особиста трагедія, і я мовчав би. Але таких Сергіїв — тисячі по всій Україні. І ми повинні про них говорити. Щоб знали. Щоб пам’ятали».
Майже щоранку рівно о дев’ятій на могилі сина він вмикає Гімн України. Каже, що так вшановує не лише Сергія, а й усіх, хто віддав життя за нашу державу.
Вічна пам’ять Героям! Вічна пам’ять Сергію Плотиці!
