Коли війна забирає найдорожчих, біль не зникає разом із останніми словами прощання. Він оселяється в серці — і шукає виходу. Для багатьох родин полеглих Захисників таким способом прожити втрату стали татуювання — знаки пам’яті, любові й невидимого зв’язку з тими, кого вже неможливо обійняти. На шкірі — дати, позивні, слова молитви. У душі — життя, яке триває поруч.
Дружини, матері, рідні полеглих воїнів знаходять власні способи зберегти присутність тих, хто пішов у вічність.
Світлана Почапська довго не сприймала татуювань. Але після загибелі чоловіка, Захисника України Володимира Цимбаровича, наважилася на крок, який став для неї способом тримати коханого поруч.
«Найперше — це для того, щоб відчувати, що він завжди біля мене. Мені так має бути легше, тому що я буду знати, що він завжди зі мною», — говорить жінка.
Світлана зізнається: спершу хотіла навіть перебити душевний біль фізичним.
«Я хотіла свій душевний біль перебити фізичним, але це не вдалося, тому що я тоді взагалі нічого не відчула».
Володимир мав бронювання, але добровільно пішов на фронт у перший рік повномасштабної війни. Не міг жити спокійно, знаючи, що друзі воюють.
Він брав участь у боях на Харківському та Донецькому напрямках, а загинув на Луганщині — поблизу села Райгородка.
Мати загиблого бійця Станіслава Джури-Соколовського, який загинув на «Азовсталі» 9 квітня 2022 року, носить на руці інший символ — дати життя і смерті сина.
«Мені легше. Я проживаю його долю. Тут дата його народження і дата його смерті — тут все його життя», — каже Ольга Джура-Соколовська.
Вона говорить про це як про продовження материнства — іншого, але такого ж глибокого.
«Я вважаю, що зараз я несу це його життя в собі. Колись я носила його вагітною в лоні свого живота. Зараз я ношу його з собою».
Син Наталі Ліпей, Віктор, став до зброї вже на другий день великої війни. Із позивним «Аміго» він пройшов Слов’янськ, Покровськ, Лиман, тримав оборону під Мар’їнкою.
Мати згадує його слова з болем і ніжністю:
«Він завжди мені казав, що він самий фортовий, бо народився на Маковея, 14 серпня. Каже: “Мама, бачиш, як мені щастить?”»
Доля розпорядилася жорстоко: життя подарувало його матері у свято — і забрало теж у свято.
«Він загинув 7 грудня, на Катерини. Два свята — одне мені його дало, друге його від мене забрало».
На руці жінки — татуювання з позивним сина. Так вона може торкнутися до нього.
«Це тату — частинка його самого, такого мужнього життя і його подвиг саме за свободу і незалежність України».
Психологи пояснюють: подібні символи можуть допомагати пережити втрату, якщо вони стають знаком любові, а не лише страждання.
«Татуювання дає можливість перенести свої емоції, свій душевний біль на рівень тіла. Це наче спосіб вивільнити те, що накопичилося», — зазначає психолог Аліна Хранітєль. — «Це також можливість мати хоч якийсь зв’язок із близькою людиною, пам’ять. Формат того, що ти в моєму серці».
Слова «В молитві за тебе», «Ти мій янгол», «Вічна пам’ять Герою», позивні, дати народження і смерті — таких татуювань стає дедалі більше. Вони різні за формою, але однакові за змістом: любов не закінчується зі смертю.
Ці знаки не повернуть синів, чоловіків і батьків. Але допомагають жити далі — з пам’яттю, вдячністю і вірою, що герої ніколи не зникають безслідно.
Вони залишаються — у серцях, у спогадах і навіть на шкірі тих, хто продовжує їх любити.
Вічна пам’ять і слава Героям України!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
