Меморіал пам’яті загиблих воїнів відкрили у Гущинцях. З гранітної стели дивляться відважні та нескорені українці, які віддали свої життя за свободу рідної держави. Їх дев’ять і у кожного своя історія миру та війни.

Ідея створення Меморіалу належить родинам загиблих. Саме вони об’єдналися, щоб вшанувати пам’ять своїх синів і чоловіків.  Проєкт подали на конкурс «Твори добро», організований ГО «Ми — Вінничани» та Благодійним фондом Миколи Філонова за підтримки фонду «МХП-Громаді». Завдяки гранту у 100 тисяч гривень, у центрі села з’явилася стела.

— Це не просто проєкт. Це — пам’ять. Це — майбутнє. Це — наша історія, за яку заплачено життям, — наголошує Анатолій Козак, регіональний директор компанії «МХП Зернопродукт».

— Ми відчули, що це має бути. Батьки самі ініціювали, ми просто підтримали, — додає Леся Литвак, представниця фонду «МХП-Громаді».

До встановлення Меморіалу долучилися жителі громади та місцеві фермери. Фермери допомагали коштами та матеріалами, місцеві змогли зібрати понад 80 тисяч гривень, аби вшанувати тих, хто ціною власних життів тримав мирне небо над селом.

Під час відкриття зі стели зняли синьо-жовтий стяг. Маленька Варвара, яка стояла поруч з мамою почала простягати ручки до фотографії свого тата. Віктор Войтенко загинув у квітні 2025 року. Не міг залишатися вдома, коли його побратими були на фронті. З початку повномасштабного вторгнення він добровільно повернувся до війська.

— Він поїхав до хлопців і сказав: «Поки вони там — я з ними», — згадує дружина Валентина. — Хвилювався за нас із донькою, але по-іншому не міг.

Віктор служив ще з 2016 року, а після демобілізації почав будувати життя у мирному селі. Та повномасштабне вторгнення змінило все. Кожна зустріч із сім’єю ставала проблиском світла серед темряви фронту.

Перший із Гущинців, хто загинув

На честь Юрія Літвіненка в селі назвали вулицю. Він був першим із Гущинців, хто загинув на цій війні. У грудні 2022 року його вбила куля снайпера біля Бахмута.

— Він дуже хотів знати все про військову справу, на навчанні у Британії був одним із найкращих, — каже мама, Антоніна Літвіненко.

Юрій навчався у місцевій школі, працював будівельником. А як отримав повісту не вагаючись пішов.

Останній шлях Олександра

Олександр Мельник загинув у червні 2025 року. Після його зникнення батько, Анатолій, сам поїхав на фронт і знайшов тіло сина на Покровському напрямку.

— Ми їхали дорогами, де він міг бути. Навіть під обстрілами. Я мусив його знайти, — розповідає батько.

Олександра вбив ворожий дрон, коли він перебував у машині. Йому було 24 роки.

— Він загинув як Герой. Дуже хотів жити. Він навчався у Вінниці, мріяв повернутися, — додає Анатолій Мельник.

Пам’ять, яку не зітре час

Встановили Меморіал Пам’яті в центрі села, аби кожен, хто проходить чи проїздить повз міг зупинитися і вшанувати загиблих.

Вічна і світла пам’ять полеглим Захисникам!