Солдат Сергій Чергик, позивний «Кубінець», загинув 17 лютого 2023 року поблизу села Кузьмине на Луганщині. Виконуючи службові обов’язки, він потрапив під ворожий артилерійський обстріл та отримав смертельне осколкове поранення голови. Захиснику був 41 рік.
Сергій народився і жив у місті Павлоград Дніпропетровської області. Здобув середню освіту в місцевій школі. Певний час працював трактористом. У 1999–2000 роках пройшов строкову службу в армії, після чого одружився. У 2002 році почав працювати на шахті «Павлоградська», де на бульдозері займався вантаженням вугілля. З 2003-го працював на шахті імені Героїв Космосу, останні роки був гірником. У вільний час любив грати в більярд. Захоплювався технікою, міг повністю розібрати й зібрати автомобіль.
Під час повномасштабної війни, 10 березня 2022 року, чоловік отримав повістку та пішов до військкомату. Згодом став на захист своєї країни від окупантів, поповнивши лави Національної гвардії України. Спочатку перебував на охороні об’єктів. А з липня проходив службу у 2-му батальйоні спеціального призначення «Донбас». Обіймав посаду старшого водія 1-го автомобільного відділення.
«Тато був відповідальним. Коли його щось просили, завжди допомагав будь-кому. У пам’яті друзів та близьких залишився добрим, щирим, позитивним, завжди усміхненим. Він любив свою роботу, був вірний своїй сім’ї. Любив життя та музику, де б не був, завжди її слухав», — розповіла донька Героя Поліна Чергик.
Поховали нацгвардійця у рідному місті. Посмертно його нагородили міським знаком пошани «За заслуги перед громадою».
Вдома на Сергія чекали мама, брат, дружина і донька.
Від доньки Героя
Тато нечасто розповідав про свої подвиги чи про те, яким насправді було життя на фронті. Але іноді, випадково, у розмовах усе ж проступали окремі історії.
Одного разу вони їхали невеликою колоною. Машина тата рухалася за автомобілем командира. Раптово почався обстріл. Тато вчасно зреагував і звернув у посадку, таким чином зберігши життя хлопцям, які були разом із ним у машині.
Тато постійно возив військових на позиції та забирав їх звідти. Якось у машину, яка їхала перед ним, влучив ворожий снаряд. Подробиць тієї ситуації я не знаю, але коли тато приїхав на базу, помітив, що серед них немає командира. Почав запитувати хлопців, де він. Вони відповіли, що не знайшли його.
Тоді тато вирішив сам повернутися на пошуки. Знайшов командира в посадці — вибухова хвиля відкинула його. На щастя, важких поранень він не отримав. Тато знову встиг допомогти та врятувати життя людини, за яку відповідав.
Був і випадок, коли в нього зламалася машина. Тато тоді буквально не знаходив собі місця, чекаючи, поки її відремонтують, адже все, що міг, завжди лагодив сам. Одного дня він зателефонував мамі та розповів, що ремонт затягується.
Мама сказала: «Тобі не сидиться? Мені так спокійніше, коли ти не їздиш на позиції. Посидь трохи без машини, відпочинь».
На що тато відповів: «Я не можу сидіти спокійно. Мене там хлопці чекають, я потрібен їм».
Він завжди казав, що його «Козак» — це його броня. Ця машина не раз рятувала і його, і хлопців. Вона була броньованою, тому, як розповідав тато, осколки та дрони їй були не страшні. Багато разів під час обстрілів він перечікував небезпеку під машиною. Вона не раз допомагала йому залишитися живим.
Але, на жаль, у день його загибелі «Козак» не зміг його врятувати. Як нам розповідали, до машини тато не дійшов лише кілька кроків.
Того дня все складалося не так, як зазвичай. Ми звикли, що він телефонував раз на добу, але того вечора пізно пролунав ще один дзвінок. Мама залишила телефон поруч зі мною, тому спочатку слухавку взяла я і поговорила з ним. Потім прийшла мама, і вони продовжили розмову.
Під час розмови тато розповів, що день пішов зовсім не за планом: щось зробили раніше, щось — пізніше. Раптом на задньому фоні ми почули вибухи — почався обстріл. Татові ще потрібно було вести хлопців на позиції.
Як нам потім розповіли, військові перечекали обстріл і почали рухатися до машини, щоб їхати далі. Але дорогою знову почався обстріл. Вони не встигли дійти до автомобіля.
Цього разу машина не змогла врятувати тата.
Ми дізналися, що о 20:59 завершили з ним нашу розмову, а вже о 21:40 тато загинув.
Цього року татові мало б виповнитися 45 років…
Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
