Двадцять сім місяців і двадцять днів болісної невідомості… Саме стільки часу тривала тиша, наповнена страхом і надією, для родини Михайла Кривоноса — жителя села Немерче Вендичанської громади, який увесь цей час вважався зниклим безвісти.

У ніч із 7 на 8 січня 2026 року Михайло знову з’явився у сні своїй дружині Оксані. Він сказав їй, що «всі документи неправильні, їх треба переробляти…». Весь наступний ранок і до обіду жінка не могла знайти собі місця, намагаючись зрозуміти, що означають ці слова. А згодом задзвонив телефон — дзвінок, який назавжди поділив життя на «до» і «після»: «Щиро співчуваємо, але у вас збіг ДНК». Коротка фраза, мов постріл. Надії більше не залишилося…

«За цей час розлуки з чоловіком я була готова до всього, але те повідомлення вбило мене наповал – серце стиснулося від болю, підкосилися ноги, сльози залили очі», — пригадує Оксана. — «Я все сподівалася, що живий, що десь в полоні, що повернеться… І роєм закружляли думки в голові – ми вже ніколи з коханим не будемо разом, ніколи більше він не обійме мене, не посміхнеться, не приголубить, не звернеться ніжно “Ксюнчик”, ніколи не побачить наших дітей, ніколи вони не скажуть слово “тато”, вони виростуть без нього, а він у Вічності залишиться 31-річним…»

18 січня 2026 року, усе село проводжало Михайла Кривоноса з позивним «Брат» в останню земну дорогу з військовими почестями.

До лав Збройних Сил України Михайла мобілізували 16 грудня 2022 року. На той час його синові Михайликові було сім років, а донечці Софійці — лише шість місяців. Обоє дітей надзвичайно схожі на свого батька. Спершу Михайла готували на сапера, однак згодом він обрав інший шлях — став бойовим медиком, пройшовши спеціалізоване навчання в Іспанії.

Після повернення в Україну Михайла зарахували до особового складу 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, яка вела жорстокі бої з російськими окупантами на території Запорізької області. Коли він довго не виходив на зв’язок, намагався заспокоїти дружину, пояснюючи, що на нульових позиціях не до розмов. Але щоразу, щойно з’являлася можливість, передавав коротку звістку: живий, здоровий, нищить ворога.

Свою першу — і, як виявилося, останню — армійську відпустку Михайло Кривоніс отримав наприкінці липня 2023 року. Щоб не хвилювати рідних, він приїхав до Немерче без попередження, влаштувавши для сім’ї несподіваний і надзвичайно зворушливий сюрприз.

«Кожну хвилину перебування вдома Михайло намагався проводити із сім’єю», — додає Оксана. — «Донечка тоді якраз вчилася робити свої перші самостійні кроки і щастю у нього не було меж. З сином Михайликом грав у футбол, малий дуже цього чекав. Зустрічався з рідними й близькими, порізав машину дрова вдома, прокопав траншею до хати для водопровідної труби… За всю роботу брався і все хотів зробити сам, наче відчував, що вже ніколи не доведеться з нами зустрітися…»

Ті десять днів промайнули, мов одна мить. Перед від’їздом Михайла родина разом із мамою Раїсою та дітьми побувала в Лядівському монастирі, де він отримав благословення на ратну справу. Для кожного зі своїх побратимів Михайло придбав церковні обереги та сказав, що в наступну відпустку вони з Оксаною обов’язково повінчаються… Але стати під вінець їм уже не судилося.

6 серпня 2023 року Михайло Кривоніс востаннє вийшов за ворота рідної хати, озирнувся, помахав рукою дружині й дітям — і зробив крок у безсмертя…

Через місяць Михайло разом зі своєю групою вийшов на позиції в напрямку населеного пункту Вербове. З того моменту зв’язок із ним обірвався. У день, коли група мала повернутися, Оксану не полишало тривожне передчуття. І воно виявилося недаремним. Їй повідомили, що Михайло зник безвісти на полі бою… Це сталося 19 вересня 2023 року. Світ для неї в ту мить потемнів.

Упродовж довгих двадцяти семи місяців і двадцяти днів вона жила з єдиною думкою — де він, і молилася, щоб був живий. Телефон завжди був у її руках. Вона чекала дзвінка, шукала будь-яку інформацію в соцмережах, переглядала пошукові чати, надсилала запити, зустрічалася з представниками координаційного штабу, говорила з командирами військової частини. У відповідь чула одне й те саме — чекайте… Але як чекати, коли невідомість поглинає зсередини разом із думками й усім довколишнім світом?

Це були дні пекучого болю й оглушливої тиші. Оксані здавалося, що це лише страшний сон, що вона прокинеться — і її Міша поруч, усміхається, простягає руку… Та реальність виявилася жорстокішою. Він пішов на війну без вагань — і не повернувся. Скільки слів залишилося несказаними… Скільки мрій — нездійсненими… Скільки тепла могло б ще зігрівати рідних.

Оксана й Михайло були родом із сусідніх сіл: вона — з Лучинця, він — з Немерчого. Познайомив їх сусід Оксани Володя, з яким Михайло разом працював на будівництві в Києві. Тоді Оксана навчалася на перукаря у Вінниці. Володя передав Михайлові її номер телефону, і вже за кілька днів він приїхав знайомитися з її батьками. А ще через пів року вони стали подружжям.

Гучного весілля не влаштовували — скромно розписалися в сільраді Лучинця. Спочатку жили з батьками, а коли синові виповнилося два роки, придбали власну хату в Немерчому. Михайло був надзвичайно працьовитим, усе робив для дому й сім’ї. Працював на заробітках у Києві та Вінниці. У нього залишилися мама Рая, вітчим Микола, сестри Таня й Катя та брат Віталій.

Згодом Оксана усвідомила значення того віщого сну. Виявилося, що справді потрібно переоформлювати соціальні документи — вже не як на зниклого безвісти, а як на загиблого батька їхніх дітей.

Михайло Кривоніс загинув, але він назавжди живе в серцях рідних, у пам’яті побратимів, у кожному нашому мирному дні, заплаченому його життям…

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором