19 серпня 2022 року поблизу села Тернівка Миколаївської області загинув сапер Олександр Ринкевич. Чоловік любив подорожувати й мріяв про щасливе майбутнє у вільній Україні.

Олександр Ринкевич народився 30 січня 1980 року в місті Бар. Його батько, Віктор Мар’янович, усе життя працював у кузні машинобудівного заводу, а мама, Галина Миколаївна, — медичною сестрою хірургічного відділення та реанімації районної лікарні. У родині зростала також старша донька Оксана. У вихованні хлопця брали активну участь бабусі — Таїса та Віра.

У 1987 році майбутній захисник пішов до першого класу Барської ЗОШ №1. Після дев’ятого класу вступив до Барського автомобільно-дорожнього технікуму, а згодом — до Вінницького національного технічного університету на факультет інформаційних технологій та комп’ютерної інженерії. У 2003 році влаштувався на роботу на Барський машинобудівний завод. Спочатку працював помічником, потім — різальником, а згодом — інженером-технологом на лазерній установці. На підприємстві його пам’ятають і досі.

«З такими людьми, як Олександр, ми пов’язували майбутнє нашого колективу, – каже головний конструктор заводу Олександр Кондратюк. – Він був метикуватим, грамотним і перспективним спеціалістом».

У 2016 році Олександр добровільно долучився до участі в АТО. Три місяці проходив навчання на Яворівському полігоні під керівництвом інструкторів НАТО, здобув спеціальність сапера-розвідника й був направлений на службу до 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Згодом підрозділ передислокували з Одеси на Донецький напрямок. Воїни займалися розмінуванням територій, працювали в районах Волновахи, Новотроїцького та інших населених пунктів.

Командир відділення Ринкевич удосконалював саперну майстерність у Кам’янець-Подільському навчальному центрі. Водночас свою роботу жартома називав «нудною і паперовою», адже необхідно було складати акти та списувати витрачені матеріали відповідно до інструкцій. У 2019 році він повернувся додому та продовжив працювати в конструкторському відділі Барського машинобудівного заводу. За участь в АТО був нагороджений численними відзнаками за воїнську доблесть.

«Після горнила АТО він знову потрапив у свою творчу стихію, – продовжує Олександр Кондратюк. – У нього була чудова просторова уява, і він умів бачити наперед кінцевий результат виробу. У складі групи конструкторів Олександр Ринкевич брав участь у розробці та проєктуванні станції сортування твердих побутових відходів і металевих контейнерів для сміття, представляв завод на численних престижних виставках».

У 2012 році доля подарувала йому зустріч із коханою жінкою Тетяною. Згодом пара одружилася.

«Наше знайомство із Сашею відбулося ранньою весною 2012 року у рейсовому автобусі з Бару до Вінниці, – розповідає дружина Олександра Ринкевича Тетяна. – Ми зустрічалися пів року, встигли подорожувати багатьма історичними місцями України, а згодом створили сім’ю. У нас народилися донька Ірина та син Ігор. Саша завжди був моєю опорою, умів робити будь-яку роботу: від чоловічої – відремонтувати чи прикрутити – до жіночої – приготувати їсти. Він міг і грядку прополоти, і картоплю посадити чи викопати… Був майстром на всі руки. Саша дуже любив подорожувати. Ми побували у п’яти старовинних замках і фортецях України, на лицарських турнірах у Меджибожі та Хотині. Встигли разом із дітьми поїхати в тур семи відомими місцями Херсонщини. Зараз половина цих територій окупована ворогом, і невідомо, чи скоро ще побачимо Асканію-Нову й Олешківські піски…»

Олександр мріяв жити у вільній і процвітаючій країні без корупції. Був принциповим і чесним. Хотів бачити, як ростуть його діти, прищеплював їм любов до природи та рідної України.

Із початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році він із першого дня пішов добровольцем на фронт. За розподілом його направили до 61-ї резервної бригади інженерно-технічних військ, що дислокувалася в Одесі. Неодноразово відряджали на Херсонський напрямок — на «нуль» із розвідниками та для розмінування.

«Спочатку від нього були дуже короткі телефонні повідомлення: “У мене все добре…”. А де він служить і з ким, я не знала. Усе прояснилося трохи пізніше, коли п’ять днів він не виходив на зв’язок, і тоді я у відчаї знайшла номер телефону командира роти, який повідомив: “Ваш чоловік живий, але зараз виконує бойове завдання…”. 22 липня 2022 року Саша несподівано приїхав у Бар у відрядження. О шостій вечора зайшов до хати, а вранці наступного дня ми провели його до КПП військової частини. Він казав, що у вересні йому обіцяють відпустку на десять днів. Але ми не дочекалися тієї зустрічі…»

Життя старшого солдата, командира інженерно-саперного відділення військової частини А3425, люблячого чоловіка, турботливого батька, вірного друга й побратима обірвалося 19 серпня 2022 року поблизу села Тернівка. Група воїнів отримала наказ розмінувати дорогу для проходу піхоти. Виявивши міни, Олександр, відповідно до протоколу, відвів підлеглих на безпечну відстань і як командир почав самостійно знешкоджувати вибухівку. Раптом неподалік стався вибух. Сапер отримав множинні ушкодження внутрішніх органів і кінцівок, від яких помер під час евакуації.

«Повідомлення про загибель чоловіка надійшло мені наступного дня, коли я була на роботі в Барській міській лікарні. Я спочатку не хотіла вірити й перепитувала: чи може це якась помилка, а раптом він лише поранений… Зателефонував командир роти, майор, і підтвердив болючу звістку: “Саші вже немає в живих…”. Далі я існувала підсвідомо. Усе, що відбувалося довкола, здавалося страшним сном. Попри всі формальні труднощі, за сприяння побратимів Саші нам вдалося доставити його тіло до Бару».

Похорон із військовими почестями відбувся у День Державного Прапора України — 23 серпня. Ця дата була символічною для подружжя — саме цього дня десять років тому вони подали заяву до РАЦСу на одруження. Олександра поховали на Алеї Слави в місті Бар.

У вересні 2022 року Тетяна отримала посмертні нагороди чоловіка — нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня та почесний нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. 23 січня 2023 року в Барському ліцеї №1 відкрили меморіальну дошку пам’яті Олександра Ринкевича. Згодом його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Побратими згадують Олександра як мужнього й відданого воїна, який завжди повторював, що ворога потрібно зупинити там, на сході України, аби він не пройшов у глиб країни.

Жорстока війна забрала його з рідної землі та від родини, але пам’ять про нього живе. Живе його справа, живе вдячність і шана за самовідданість і героїзм. Олександр Ринкевич був мужньою людиною і справжнім Героєм. Таким він назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав і любив.

Вічна пам’ять Герою!

Віктор Зеленюк

Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.