30 травня 2024 року, виконуючи бойове завдання біля селища Очеретине Покровського району Донецької області, не стало Андрія Ковальова. Захисник назавжди лишився 51-річним.

Андрій народився 17 листопада 1972 року у Вінниці. Навчався у школі №10, після чого проходив строкову службу на Кавказі — саме там і отримав свій позивний «Грузія». Повернувшись, працював у спеціальному конструкторсько-технологічному бюро при «Терміналі», а пізніше — у ВО «Елна-Сервіс».

Його дружина Альона згадує чоловіка як сильного, загартованого й незламного: «В Андрієві вирувала потужна чоловіча сила, виплекана українською землею, прадавніми козацькими традиціями. Він майстерно вправлявся з холодною зброєю, що неабияк знадобилося на війні. Цьому вмінню навчав і своїх побратимів. Чоловік був патріотом до кінчиків пальців. Хотів жити лише у вільній Україні, побудувати після війни великий будинок для всієї родини, збиратися за одним столом…»

В день початку повномасштабного вторгнення Андрій без вагань став до лав оборонців. Служив старшим сержантом, командиром відділення взводу розвідки 111-ї окремої бригади ТрО. З позивним «Грузія» він пройшов запеклі бої під Лисичанськом, Кремінною, Краматорськом, Ямполівкою та Покровськом. Двічі отримував тяжкі поранення, однак щоразу після лікування повертався до побратимів. Навіть опанувавши спеціальність оператора БпЛА, Андрій залишився в розвідці — там, де був потрібен найбільше.

Матір зберігає у серці його останні слова: «Не плачте за мною, якщо у бою загину. Я все віддам за неньку Україну».

Сьогодні у родини — лише спогади про дорогого чоловіка, сина і батька, а також численні його нагороди: бригадні відзнаки, медаль «За вірність службі», «За поранення». Він ніколи не шукав слави чи похвали — прагнув лише свободи для України. За це стояв на Майдані, за це ж віддав життя на фронті.

Андрія Ковальова поховали на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Вічна пам’ять Герою!