Він був першим із Галайківців, хто загинув у повномасштабній війні. Олексій Рокоман віддав життя за Україну 23 серпня 2023 року й увійшов в сумну історію села як початок появи на місцевому кладовищі свіжих могил із національним прапором. Йому було 32 роки.
«Страшну звістку про загибель брата передала нам староста старостинського округу Наталія Біжко разом із представником територіального центру комплектування, – згадує сестра воїна Катерина. – У цей час наша мама і моя молодша сестра перебували на роботі за кордоном. Для мене це був дуже сильний моральний удар. Такого душевного болю я не відчувала ніколи у своєму житті й не хотіла вірити, що трагедія сталася саме з нашим Олексієм, але реальність була жорстокішою… Через чотири дні після загибелі ми з глибокою скорботою і військовими почестями провели його останньою земною дорогою».
Рокоман Олексій Валерійович народився 23 березня 1991 року в селі Галайківці Могилів-Подільського району Вінницької області. Так склалося, що мати, Ганна Володимирівна, сама виховала трьох дітей – сина Олексія та доньок Катерину і Діану. Олексій був середущим у родині, і всі його дуже любили. Він ніколи не ображався на інших, завжди намагався ставити на перше місце правду і справедливість.
Після закінчення дев’яти класів Галайковецької загальноосвітньої школи юнак продовжив навчання у Київському професійному ліцеї транспорту, де здобув спеціальності електрогазозварника та рихтувальника кузовів. Паралельно з навчанням працював на будівництві, щоб матеріально допомагати родині.
Попри життєві труднощі, Олексій ніколи не втрачав оптимізму, долав проблеми з посмішкою і не скаржився. Мав багато друзів, користувався авторитетом серед однолітків, був відкритою і щирою людиною.
26 жовтня 2009 року його призвали на строкову військову службу. Спочатку служив у навчальному центрі «Десна», а згодом – в Ужгороді. Після повернення працював на будівництві у Києві.
У перші дні повномасштабного вторгнення намагався добровільно вступити до лав захисників України, однак у київському центрі комплектування йому відмовили, порадивши чекати повістки. У той час мав можливість виїхати за кордон, але свідомо залишився. Він говорив: «Не можна віддавати нашу землю ворогам, її потрібно захищати…». 28 липня 2022 року був призваний до Збройних Сил України.
Служив у складі 44-го окремого стрілецького батальйону, був навідником кулеметного відділення. Брав участь у боях на Харківщині, Луганщині та Донеччині, зокрема у звільненні Ізюма. Після двох важких поранень щоразу повертався до свого підрозділу, який став для нього другою родиною. Побратими поважали його за відвагу і безстрашність, за готовність не шкодувати себе в бою.
Йому довелося пережити втрату багатьох побратимів. Це не зламало його, а лише зміцнило рішучість боротися.
Понад рік війна розлучала Олексія з рідними. Додому телефонував рідко, коротко відповідав: «У мене все добре», – і ніколи не скаржився.
Вранці 23 серпня 2023 року поблизу села Терни Донецької області, під час виконання бойового завдання, його життя обірвалося. Він загинув на місці від ворожої кулі.
«Ця новина шокувала не тільки нашу родину, а й усіх односельців, – додає пані Катерина. – Він був першим загиблим серед наших земляків, які тоді воювали проти російських окупантів. Він обіцяв повернутися на своїх ногах, створити сім’ю, продовжити наш рід і дуже хотів жити. Ми за нього молилися, чекали його живим, а не в сірій домовині… Поховали брата 27 серпня 2023 року на кладовищі в селі Галайківці».
Посмертні нагороди – орден «За мужність» ІІІ ступеня та відзнаку 44-го окремого стрілецького батальйону «Зірка воїна» – отримала його мати Ганна Володимирівна.
Пам’ять про Олексія Рокомана збережеться у серцях рідних, друзів і всіх, хто його знав.
Вічна пам’ять Герою!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
