22 жовтня 2024 року у опіковому відділенні Київської міської клінічної лікарні зупинилося серце відданого захисника України. 28-річний матрос 37-ї окремої бригади морської піхоти Володимир Богачук до останнього боровся за життя після тяжких бойових поранень.

7 жовтня в районі Торецька позицію, де перебував Володимир разом із двома побратимами, накрили ударами ворожих FPV-дронів. Будівля загорілася, і троє бійців опинилися у задимленому підвалі, де змушені були протриматися п’ять виснажливих годин. Попри сильні опіки і загрозу для життя, вони змогли вибратися до своїх, після чого їх евакуювали до лікарень Дружківки, Дніпра, а потім Києва. Саме там, майже на руках у батьків, серце Володимира перестало битися.

Володимир родом із села Леляки. Навчався у Жмеринському ліцеї №4, згодом — у ліцеї №5, після чого закінчив Жмеринську філію Харківського університету Сучасних знань. Працював у Вінниці над встановленням сонячних батарей, а пізніше виїхав на заробітки до Польщі.

До Збройних Сил він приєднався у травні 2023 року. Мав попередній досвід служби, тому, отримавши повістку, без вагань прийняв рішення стати до строю. Признавався, що хотів вирушити на фронт ще раніше, але переживав за маму та сестру — бачив, як вони щодня чекали новин від тата, який добровольцем пішов на війну 25 лютого 2022 року.

«Я пішов одразу до війська з єдиною мотивацією – щоб моєму синові не довелося брати до рук зброю. Хто ж знав, що ця війна триватиме так довго… Менше за все на світі я хотів, щоб мій юний син пережив усе те жахіття, яке йому довелося пройти», — говорить батько Володимира, ветеран війни Анатолій Богачук.

Володимир служив оператором БПЛА, працював на Херсонському та Донецькому напрямках, знищуючи ворога та рятуючи життя своїм побратимам. На початку 2024 року він отримав тяжке уламкове поранення обличчя, серйозно постраждали очі. Попри три складні операції і довгу реабілітацію, через місяць він повернувся на передову — зі швами на очах, але з твердим наміром продовжувати боротьбу.

«Він був надзвичайно добрим, ніколи не підвищував голос, завжди був готовий простягнути руку допомоги. За це його всі довкола любили. Розповідав, що попри всі складнощі війни там, на фронті, зрозумів, що таке справжня дружба і як це — ділитися останнім шматком хліба та ковтком води», — крізь сльози згадує мама, Олена.

Вічна пам’ять Герою!