22 березня 2025 року в село Галайківці Мурованокуриловецької громади прийшла сумна звістка – на російсько-українській війні загинув місцевий житель, молодший сержант ЗСУ Олександр Петрович Нагородняк. Минув рік болю й пам’яті. Рік, у якому не стало людини, що віддала своє життя за Україну, за нашу свободу, за майбутнє кожного з нас.
Олександр Нагородняк народився 20 жовтня 1969 року. Виріс у трудолюбивій сім’ї. Батько працював у районній дорожній дільниці, а мама – свинаркою в місцевому господарстві. Він змалечку був привчений до сільської праці, завжди і в усьому допомагав батькам поратися на городі, доглядати за домашньою живністю.
«Ми росли по сусідству, разом пасли худобу, каталися на велосипедах, гралися на пагорбах нашого гарного села, – згадує дружина воїна Алла Миколаївна. – Саша був старшим від мене на три роки і часто ставав моїм захисником у школі чи в клубі. Після закінчення Галайковецької восьмирічної школи він поступив у Вінницьке ПТУ-5 і вивчився на маляра-штукатура. У грудні 1987 року його призвали на службу в армію. Два роки ми листувалися як сусіди. Потім у нас з’явилися взаємні ніжні почуття і в одному з листів Саша написав, що коли прийде зі служби, то обов’язково одружиться зі мною. Так воно і сталося, щоправда, не через два роки, а через чотири. Працюючи вже електриком КСП «Наша Перемога» села Галайківці, він чекав, поки я закінчу навчання в Тульчинському ветеринарному технікумі. У вересні 1991 року ми розписалися і відгуляли весілля.
Саша був добрим, лагідним чоловіком, усе вмів робити, за що б не брався. Часто допомагав сусідам і односельчанам проводити світло, лагодити телевізори, приставки до телевізорів, магнітофони, мотоцикли, водяні насоси, чистити криниці. А у колгоспі він був незамінним майстром на всі руки. Вмів і знав, як трактор чи комбайн відремонтувати, як налаштувати сівалку чи косарку, досконало знав електрогазозварювальну справу. Я не раз жартувала: якби тобі дали несправний гвинтокрил чи літак, ти б книжки читав, а таки відремонтував би і полетів…»
До лав захисників України Олександр Нагородняк став разом зі своїм сином Віктором на другий день війни. Вони поїхали у Мурованокуриловецький військкомат, де старшого Нагородняка зарахували в батальйон територіальної оборони, а молодшого – у штурмовий підрозділ. За мужність і героїзм Віктора нагородили «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ.
Війна Олександра Нагородняка тривала три роки і двадцять п’ять днів. Він воював у Київській та Харківській областях, пройшов курс навчання в інженерному навчальному центрі, служив водієм-сапером 1-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу в/ч А7338. Після важких боїв на Харківському напрямку тринадцять днів вважався безвісти зниклим. А коли вийшов на зв’язок з дружиною, то найперше, про що запитав, чи вчасно посіяли сою…
«Саша і на війні жив думками про сім’ю, про поле, про наше село, – продовжує Алла Миколаївна. – На початку 2000-х років ми створили власне невеличке господарство і обробляємо десять гектарів землі. Маємо свій трактор ЮМЗ-6, а ґрунтообробну і зернозбиральну техніку чоловікові давали друзі, яким він теж підсобляв у господарських справах. Особливо надійно нам допомагає давній друг Саші, а нині заступник начальника Могилів-Подільської районної військової адміністрації Володимир Іванович Рубанський. Їх поєднувала спільна робота в ТОВ «Агрофірма «Рубанський», де Володимир Іванович працював директором, а Саша – головним енергетиком господарства. Після того, як чоловік пішов на війну, доглядає землю наш старший син В’ячеслав».
За час служби в ЗСУ Олександр Нагородняк тричі приїжджав у відпустки. А у жовтні 2024 року він випросив у командира роти чергову відпустку, щоб особисто підписати документи, які зібрала дружина для оформлення пенсії. За тридцять два роки і вісім місяців трудового стажу йому нарахували трохи більше восьми тисяч гривень пенсії. Але у статусі воїна-пенсіонера молодший сержант Нагородняк був недовго…
«Немає такого дня, щоб я не згадувала про свого чоловіка, бо він був дуже хазяйновитим, добрим, і прожили ми у любові один до одного і злагоді 33 роки. Він був людиною честі і відваги. Ми все життя важко працювали, тримаючи по 5–6 свиноматок, по три корови, по кілька биків і телят. Я із синами була за ним як за кам’яною стіною. Ми не можемо повернути йому життя, але повинні зберегти світлу пам’ять про нього. Єдиною розрадою і втіхою для мене залишилися сини і внучка».
Олександр Нагородняк загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Приліпка Вовчанської міської громади Чугуївського району Харківської області. Указом Президента України від 26 січня 2026 року його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, але нагороду ще не вручили родичам.
Втратили сина мати Ганна Леонтіївна, батько Петро Якович, овдовіла дружина Алла Миколаївна, без батька залишилися сини В’ячеслав та Віктор, без свекра — невістка Людмила, без дідуся — внучка Аврелія.
Вічна пам’ять Герою!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
