8 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Лугівське Пологівського району Запорізької області загинув сержант Михайло Іщук. Воїну назавжди залишилося 49 років.

За його плечима були роки професійної діяльності, міцна родина, військовий досвід і численні відзнаки за мужність та відданість Україні.

Історію захисника розповіла секретар Козятинської міської ради Ірина Репало.

Михайло Олександрович народився 23 травня 1975 року у Вінниці. Згодом родина переїхала до Мурованокуриловецького району, де хлопчик відвідував дитячий садок і навчався у початковій школі. Пізніше сім’я оселилася у молдовському місті Фалешти.

Ще зі шкільних років Михайло виявляв особливі здібності до точних наук. Найбільше його захоплювали хімія та фізика. Навчався надзвичайно успішно, за високі результати й зразкові знання був нагороджений золотою медаллю.

Вищу освіту здобув у Вінницькому політехнічному інституті. Після того як російська окупація Придністров’я змусила родину, зокрема маму та сестру Михайла, залишити місце проживання, вони переїхали до Козятина. Тут розпочався новий етап його життя та професійної діяльності.

Після закінчення інституту Михайло працював на місцевому молокозаводі, де займався налагодженням обладнання. Згодом долучився до розвитку комп’ютерної освіти в місцевому училищі, стояв біля витоків запровадження відповідної спеціалізації. Пізніше відкрив власний комп’ютерний центр.

Багатьом мешканцям Козятина він був відомий як представник виробництва «Корса». Михайло постійно прагнув розвиватися, опановувати нове та вдосконалювати свої навички. Був талановитим фахівцем і успішним підприємцем, який умів знаходити рішення навіть для складних технічних завдань.

Та найбільшим своїм досягненням він, без сумніву, вважав родину. Для дружини був люблячим чоловіком, а для доньок — турботливим батьком, який обожнював своїх дівчат і називав їх «Мої принцеси».

Дружина згадує про нього з особливою ніжністю:

«Мрія кожної жінки. А як він любив своїх доньок… Називав їх “Мої принцеси”».

Михайло був тією людиною, поруч із якою рідні почувалися захищеними. Він дарував сім’ї відчуття спокою, надійності та впевненості в завтрашньому дні.

Повномасштабна війна стала ще одним випробуванням, перед яким Михайло не опустив руки. Уже вранці 24 лютого 2022 року він прийшов до військкомату, а наступного дня, 25 лютого, був призваний до лав бригади територіальної оборони.

Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші ділянки фронту. З 3 липня 2022 року — Бахмут і 120 днів пекла. Згодом — служба у військовій частині А7221, де він провів 684 дні на передовій без ротації.

Михайло обіймав посаду командира 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу безпілотних авіаційних комплексів. Його інженерний талант і технічні знання стали надзвичайно цінними у військовій справі. Він власноруч налаштовував та вдосконалював техніку, впроваджував нові технологічні рішення, завдяки яким підрозділ міг ефективніше виконувати бойові завдання. Його робота допомогла врятувати не одне життя українських військовослужбовців.

Особливу увагу Михайло приділяв своїм підлеглим. У підрозділі служили переважно молоді хлопці, до яких він ставився по-батьківськи: навчав, підтримував, дбав про їхню безпеку. Для них був не лише командиром, а й наставником, на якого можна було покластися.

У 2023 році Михайло пройшов військове навчання у Німеччині, в Рамштайні.

Його службу та громадянську позицію відзначили численними нагородами. Серед них:

• 5 липня 2016 року — відзнака «За героїзм та патріотизм» за волонтерську діяльність;
• 2022 рік — медаль «Захиснику рідної землі»;
• 22 лютого 2023 року — медаль «Незламним героям російсько-української війни»;
• 24 вересня 2023 року — нагрудний знак «Золотий хрест»;
• 1 листопада 2023 року — медаль «За оборону рідної Держави»;
• 16 листопада 2023 року — медаль «За вірну службу» III ступеня;
• 29 квітня 2024 року — почесна нагорода «Зірка пошани»;
• 22 травня 2024 року — відзнака «За героїзм та патріотизм»;
• 3 липня 2024 року — відзнака «Залізний хрест».

Окрім військових заслуг, Михайло мав ще одну важливу відзнаку — був почесним донором України. Він мав рідкісну четверту негативну групу крові (AB Rh−) і добре розумів, наскільки складно знайти донорів із такими показниками. Тому здавання крові стало ще одним способом допомагати людям і рятувати життя.

8 листопада 2024 року сержант Іщук Михайло Олександрович загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Лугівське Малотокмачанської територіальної громади Пологівського району Запорізької області. До останнього залишався вірним військовому обов’язку, виявивши стійкість і мужність.

Поховали захисника на Алеї Слави центрального кладовища.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.