Рідні Олександра Рокицького не можуть принести квіти на його могилу. Тіло воїна досі залишається на окупованій території.

З 15 квітня 2022 року по 9 квітня 2025 року Олександр Рокицький вважався безвісти зниклим. Його війна тривала лише місяць і тиждень, а біль тяжкої туги та невідомості розтягнувся для родини майже на три роки.

Народився Олександр 3 березня 1973 року в селі Попівці Барського району. Після закінчення дев’яти класів місцевої школи вступив до Жмеринського професійно-технічного училища залізничного транспорту, де здобув професію помічника машиніста локомотива. Відслужив строкову службу, працював за фахом, а згодом створив сім’ю та пов’язав свою долю з рідним селом.

«З Сашою ми навчалися в одній школі, я була на рік молодшою, відмінницею, – згадує дружина Олена Олександрівна. – Вперше ми по-справжньому звернули увагу одне на одного, коли красень-хлопець повернувся з армії. У сільському клубі на дискотеці Сашко запросив мене на танець, а потім провів додому. Ми довго розмовляли, а я соромилася зізнатися сама собі, що закохалася з першого погляду. 24 вересня 1995 року ми відсвяткували весілля. Здається, щасливіших за нас людей не було на всьому світі. Через рік у нас народилася донечка Лілія, а невдовзі на світ з’явився син Руслан. Ми виховували дітей, облаштовували своє сімейне гніздечко. Я закінчила Вінницький педагогічний університет, працювала у школі, а Саша – у місцевому господарстві та їздив на заробітки до Києва. У 2020 році ми відсвяткували срібне весілля і загадували, якими будемо на золотому. Та, на жаль, ці мрії так і залишилися нездійсненними».

Олександр Рокицький міг уникнути війни. 8 березня 2022 року йому зателефонували з Барського військкомату та попросили з’явитися для отримання повістки. Він міг не відповідати на дзвінок, міг не їхати, адже повістки на руках ще не було.

«Я плакала і просила його не їхати, хоча розуміла, що хтось має захищати нашу землю. Та він відповів: “Що я потім скажу своїм онукам? Я швидко повернуся, це ненадовго…” Збирали татка поспіхом усією сім’єю: кожен клав у рюкзак одяг, засоби гігієни, харчі в дорогу і, обов’язково, маленькі іконки, щоб Господь його оберігав. Я й сама думала, що його спочатку відправлять на навчання, а там усе закінчиться. Адже це були перші дні війни, і хто ж міг подумати, що вона затягнеться і принесе стільки кровопролиття. Життя перевернулося догори дриґом…»

Олександр служив сапером інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини А4007. Мав звання старшого солдата.

Спочатку ніби все було добре. Олена та Олександр щодня телефонували одне одному. Розмови були короткими, але дружині вистачало почути, що в чоловіка все гаразд. Вона щодня молилася за його безпеку. Востаннє він подзвонив 14 квітня 2022 року. Розмова видалася дивною: чоловік нервував, запитав, куди можна надіслати його зайві речі, а також за місяць наперед привітав маму з днем народження. А потім почалося справжнє пекло.

«Я помітила щось незвичне, але тоді не надала цьому особливого значення, адже знала, що чоловік перебуває на війні. Наступного дня він уже не вийшов на зв’язок. Ми спочатку думали, що просто немає можливості зателефонувати. Але на душі було неспокійно. Син почав зв’язуватися з командирами. Вони відповідали, що все гаразд, батько на бойовому завданні і не може телефонувати. Минуло ще кілька днів, які здавалися вічністю, — телефон Саші мовчав. Ми телефонували побратимам і почули новину, яка й досі звучить у моїй голові: “На жаль, ваш батько загинув. Ніхто не повернувся з того бойового завдання”. Ми звернулися до військкомату, з якого чоловіка мобілізували до ЗСУ, але офіційно всюди була тиша. Лише 5 серпня 2022 року я отримала сповіщення про те, що мій чоловік, сапер інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини А4007, старший солдат Рокицький Олександр Вікторович, під час виконання бойового завдання 15 квітня 2022 року зник безвісти поблизу населеного пункту Новобахмутівка Покровського району Донецької області. Ця територія одразу опинилася під окупацією ворога…»

Це страшне повідомлення розірвало життя на дві частини: щасливе — до і пекуче — після.

«Улюбленець онучок Давидик постійно питав про дідуся, адже дуже сумував за ним. Я придивлялася до кожного невисокого чоловіка, намагаючись упізнати в ньому свого Сашка. Не вірилося, що це горе прийшло в нашу сім’ю. Я втратила інтерес до життя, хоча поруч завжди були мої діти, онук і батьки. Було дуже важко. Та я мусила ходити на роботу, адже працюю вчителькою і маю “сіяти розумне, добре, вічне”. Одягала маску з усмішкою на обличчя і навчала дітей, хоча душа розривалася на шматки від болю. Було пролито море сліз, написано безліч листів, відчинено не одні двері у пошуках мого коханого, але все було марно…»

9 квітня 2025 року Олександра Рокицького рішенням суду офіційно визнали загиблим під час виконання обов’язків військової служби за обставин безпосередньої участі в бойових діях під час захисту Батьківщини від збройної агресії російської федерації проти України.

Олександр і Олена разом будували своє життя, підтримували одне одного, разом долали труднощі та раділи перемогам. Сьогодні Олена Олександрівна почувається птахом з одним крилом, адже друге назавжди зламане болем. Попри офіційне визнання загибелі чоловіка, вона досі плекає у серці крихітну надію, що колись відчиняться двері й він знову переступить поріг рідного дому.

«Мені і моїм рідним дуже боляче від усвідомлення того, що ми не можемо прийти на могилу чоловіка і вклонитися його праху. Єдине, що маємо, — портрет серед загиблих земляків на Алеях Пам’яті в Попівцях та Копайгороді.

Це великий біль для родини та всіх, хто його знав. Ми пам’ятаємо його сміх, щасливі моменти, які прожили разом. Але, на жаль, без тебе одружуються наші діти, народжуватимуться онуки. Ти ніби завжди поруч і водночас дуже далеко. Нам тебе дуже не вистачає.

Ти — наш герой, а герої не зникають із пам’яті людей. Їхні вчинки, любов і жертовність назавжди залишаються у серцях. Я завжди бачитиму тебе в наших дітях: у їхній зовнішності, характері та вчинках. Ми не знаємо, чи ти відпочиваєш на легких хмаринках, чи десь серед нас, живих. Але де б ти не був, я щодня молю Бога, щоб тобі там було добре і легко.

У житті кожної країни є люди, які стають символом мужності, сили та любові до Батьківщини. Саме таким був мій чоловік — людина великого серця, щирої душі та незламного духу».

Він був не лише воїном, а й справжнім сім’янином — люблячим чоловіком, турботливим батьком і мудрим дідусем. Для своєї родини залишався опорою та прикладом доброти, чесності й відповідальності. Його поважали друзі та сусіди, а найбільше любили рідні люди, для яких він завжди знаходив теплі слова підтримки.

Олександр Рокицький віддав найдорожче заради України та майбутнього своїх дітей і онуків. Його життя стало прикладом справжнього патріотизму, людяності та відданості Батьківщині.

Вічна пам’ять Олександру Рокицькому!

Віктор Зеленюк
Світлини надані автором

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.