5 червня 2024 року в селі Новопокровське, Покровського району, Донецької області загинув оборонець Олександр Вдович.

Історією Героя поділилася його дружина Олена Вдович.

Дитинство

Кожне ім’я має свою силу. Воно не просто звучить — воно несе в собі шлях.
Олександр — “захисник”. І він справді став ним — не лише за значенням, а серцем, діями, вибором. Ще з дитинства.

Народився Олександр 13 березня 1994 року в селі Красилівка, Броварського району, Київської області. Маленьке село, просте життя. Але саме там ріс хлопець, у серці якого жила велика сила — спокійна, витривала, глибока. Він ріс у родині, де були мама Валентина, тато Борис, сестра Світлана та молодший брат Іван. Саша був найстаршим у сім’ї — тим, хто з дитинства відчував відповідальність, умів стримувати біль і ставати опорою для інших.

Змалку Саша був терплячим. Якщо падав — не плакав. Якщо боліло — стискав кулаки, ховав подряпини, казав: — Все добре. І йшов далі, мовчки тримаючись.

Йому подобалось вигадувати світ — із деталей, прищіпок, паличок. Збирав моделі тракторів, комбайнів, БТРів. Захоплювався технікою — у цьому весь він: син тракториста, з любов’ю до механіки в крові. У дитинстві збирав мініатюри військової й сільськогосподарської техніки, а ще — малював. І дуже гарно. Талант до цього передався від мами. Його малюнки були точними, чутливими, а сам процес — наче спокій, у якому він знаходив себе.

Паралельно Саша завжди був у формі: підтягнутий, рухливий, навіть навчав молодшого брата Івана дбати про силу й витривалість.

До садочка він пішов у 4 роки. Уже в перший день, коли мама прийшла забирати його раніше, він здивовано спитав: — А чому так рано?

Саша швидко вливався в колектив, грався, співав, виступав. Одного тільки не любив — денного сну. Вихователі називали його “спокійним і впертим водночас”.

Зі своєю меншою сестрою Світланою, Саша часто конфліктував — як буває між братами й сестрами. Але коли хтось чужий її ображав — він ставав, мов скеля. Захищав. Сестру образити ніхто не мав права.

У 2001 пішов до першого класу Красилівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Броварського району Київської області, де отримав атестат про повну середню освіту.

У школі Саша ріс чесним, уважним і мовчазним. Не терпів насмішок і зради. Не скаржився батькам, образи приховував. Він не пліткував, не вигадував. Був справжній.

Одного разу, в класі, коли однокласники заважали йому працювати, він не витримав — різко встав і дав здачі.
А вчителька потім казала:
— Вискочив, як маленький чортик, але точно — справедливо.

У початкових класах раптом почав займатись музикою. Учитель одразу побачив у ньому слух і талант. Але коли викладача не стало — Саша залишив заняття. Його було неможливо змусити. Він не хотів продовжувати з кимось іншим.Бо був впертий. І дуже прив’язаний.

А ще в нього був друг — пес на ім’я Тузик.Його привів тато, додому, коли Саша був іще маленьким. І це стало початком дружби, яку не поясниш словами. Вони гуляли разом, гралися, мовчали, розуміли одне одного без слів. Тузик ріс разом із ним. І був поруч завжди.

Після закінчення школи в 2012 році він вступив до коледжу та отримав кваліфікацію електромеханіка. Це було його — техніка, точність, відповідальність.

Саме в ці роки він зробив один із найсильніших вчинків у своєму житті. Саша став свідком, як двоє хлопців побили дівчину. Не став осторонь. Кинувся на захист. Отримав удари, травми, лікарню. Але ніколи не шкодував. Бо він був захисником. У серці. І за покликанням.

Після завершення коледжу Саша отримав повістку. Служив у військовій частині 3066 — Національна гвардія України. Служив із гідністю. Отримував заохочення, звання старший солдат, повагу командирів і любов товаришів.

Його побратими говорили:
— Саша із тих, на кого можна спертися в найважчий момент. Добрий, спокійний, надійний — як камінь, що не підведе.

Після служби товариші подарували йому ніж. Символ довіри. І з тим ножем він був завжди — навіть на війні. Це був оберіг. Частинка його дороги.

Кохання

Він щойно повернувся з армії, і саме на весіллі свого брата, в липні 2017-го, вперше побачив Олену. Погляд — наче нічого не значив. Але наступного дня — розмови, прогулянки, щось несказане між рядків. Згодом — Новий рік 2018. Знову зустріч, знову розмови. Його стримував страх — не почуттів, а обставин. Відстань, реальність про те, як важко любити, коли поруч — не завжди. Вона — з Шепетівки, Хмельницької області, він — із Красилівки, під Києвом. І вони роз’їхались мовчки, ніби це нічого не значило.

Аж до 26 березня 2018 року. На дні народженні друзів вони ховали погляди, робили вигляд, що між ними немає почуттів — аж до самого вечора, коли Олену попросили покликати Олександра з кімнати. 
Вона зайшла, а він взяв її за руку:
— Давай поговоримо про нас.
— Ми ще тоді все вирішили.
Вона хотіла вийти. Але двері були замкнені.
І з-за дверей хтось мовив:
— Поки не поговорите — не виходьте.
І з того моменту почалося їхнє справжнє “ми”. Він зрозумів: більше не хоче відпускати. Того вечора все почалося по-справжньому.

Олександр кохав тихо. Не словами — присутністю. Завжди приїздив, аби бути поруч. На Новий рік 2019 запросив Олену до себе додому, познайомив із батьками. І вона погодилась. Бо знала: це — справжнє. Між ними завжди була відстань. Але кохання долало її. Їхня любов вистояла все втручання, сварки, образи. Вони пережили все. І з кожною тріщиною їхній зв’язок ставав лише міцнішим.
У новорічну ніч з 2020 на 2021 рік Олександр зробив Олені пропозицію. Вона одразу погодилася. 

24 лютого 2022 року він зателефонував першим:
— Почалася війна. Бережи себе.
А вже 26 квітня — пішов добровольцем. І проходив службу у військовій частині А3085.У травні Олена приїхала до нього в частину це була перша зустріч після довгої розлукиз січня місяця 2022року. Він став сильнішим, серйознішим. Але очі залишились ніжними. Саме тоді вони вирішили: хочемо стати чоловіком і дружиною. Подали заяву в ЗАГС — і 25 червня 2022 року офіційно стали подружжям.
Щомісяця він приїздив додому. 

Завжди казав:
“Ти — найцінніше, що є в моєму житті. Ти – моє все”

У 2023-му — Бахмут. Але він не зізнався. Писав, що “Все добре, кохана. Скоро вийду на зв’язок. Я на навчаннях, тут немає зв’язку.” бо не хотів тривожити. А згодом, у першому відеодзвінку, зізнався:
— Нас вивели із Бахмута. Я живий. Все добре.

16 листопада 2023 року він раптово приїхав у відпустку.
Напередодні сказав, що лягає спати — був важкий день. А зранку просто написав:
— Доброго ранку, кохана. Вийди на вулицю — там тебе чекає сюрприз.
Це були найкращі, найщасливіші 15 днів життя.

На Новий рік їм дали ще 5 днів. І це були найцінніші дні — їхній ритуал. Їхня традиція — бути разом в Новорічну ніч. Після цього — знову відстань. Сум. Тривога.

9 лютого 2024 року Олександр зателефонував:
— Можеш приїхати? Є можливість побути разом на день Закоханих
І вона приїхала — до нього, на ротацію, у Дніпропетровську область. Це були останні щасливі декілька днів разом. Останні обійми. Останні поцілунки. Останній раз, коли вона бачила його живим.

У квітні його перевели в 47-му бригаду. Стрілець – снайпер. Цілий місяць — бойові завдання без зв’язку. Але кожного разу, щойно міг, телефонував:
— Кохана, я вийшов. Все добре. Я живий.
4 червня він сказав:
— Завдання легке. Все буде добре. Я повернусь. Я тебе дуже люблю. До зустрічі.
Але зустрічі більше не було.
5 червня 2024 року Олександр загинув у бою.

Він мріяв. Про будинок. Про дітей. Про сім’ю. Про майбутнє. Він хотів бути поруч. Жити, будувати, обіймати. Він дуже хотів дітей. …але не встиг.

Та любов залишилася.
У кожному її вдиху. У повідомленнях, які вона перечитує. У її серці.
Бо Олександр був із тих чоловіків, чия любов не зникає — навіть після смерті.
Бо такі, як він, не зникають. Вони просто чекають — там, де час не має влади.

Війна

24 лютого 2022 року Олександр прокинувся від вибухів. Він був удома — в Красилівці, Броварського району. Війна не десь на горизонті — вона вже поруч. Вибухи за кілька сіл, дим у небі, страх у повітрі.

Перші дні — підвали, тривога, нічні трясіння. Але він не сидів осторонь, допомагав хлопцям, які вже стали на захист, возив, носив, збирав.

“Хто як не я?” — казав.

У квітні він спробував повернутися до звичайної роботи. Але не витримав. Серце не дало. 26 квітня 2022 року він добровільно став до лав ЗСУ.

Його служба почалась у військовій частині А3085. Уже в статусі військового, попри війну, сирени і розлуки — він вибрав любов.

Одружився з Оленою. Не на завтра — назавжди.

9 квітня 2023 року його перевели у військову частину А4123 — 67 окрема механізована бригада, 3-й батальйон, зенітно-ракетний взвод. Посада — стрілець-зенітник.

Дома казав: “я на навчаннях”. Але це був Бахмут.

16 квітня — перші бойові позиції.

Ніч з 4 на 5 квітня — вихід під вогнем. Фосфор. Обстріли. Вони вийшли дивом.

Він подзвонив — мовчазний, виснажений.

— Я не на навчаннях. Я був у Бахмуті, — зізнався.

Потім — коротка ротація. Тиждень. І знову — Донеччина. Знову обстріли. Знову фронт.

Але він не відступав.

— Там я знаю, що робити. А в цивільному житті — ні.

Він жив серед побратимів, як серед братів.

— Я з ними до кінця. Я їх не залишу.

Квітень 2024 року — нове переведення. Військова частина А4699. 47-ма окрема механізована бригада “Маґура”. Посада — стрілець-снайпер.

Цілий місяць — завдання за завданням. Без жодної відмови. Зачистки. Спостереження. Вогонь.

— Я знаю, як воювати, — казав.

Він був воїном. Не за посадою — за суттю.

4 червня — останній вихід.

— Завдання легке. Все буде добре. Я повернусь. Я тебе дуже люблю. До зустрічі.
5 червня 2024 року Олександр загинув.

Із зброєю в руках. До останнього подиху — на передовій.

А вдома ще не знали. Вдома лишалась надія.

Було повідомлення: безвісти зниклий.

304 дні – очікувань. Надії, що він у полоні, що живий, що повернеться.
Було все: акції, звернення, листи, пости, пошуки.

І тільки 5 квітня 2025 року прийшов офіційний збіг ДНК. Офіційно, остаточно та болісно. Тиша. Сльози. Реальність, від якої задихаєшся: він не повернеться.

…Та він і не пішов. Бо той, хто жив із гідністю — живе вічно.

Бо він був справжнім – воїном.

Вічна пам’ять Герою!