10 серпня 2022 року внаслідок важкого поранення зупинилося серце воїна Олексія Міхеєва.

— А де мене знайшли?
— На баштані. Серед кавунів та динь.

Так відповідали батьки маленькому Олексію на запитання: «Звідки беруться діти?». І дійсно, серед літа, спекотного 23 липня 1992 року, в сім’ї Михайла Миколайовича та Світлани Василівни Міхеєвих народився синочок Олексій. Білявий, непосидючий, щирий — маленький Олексійко ріс і пізнавав світ. Зі старшою сестричкою Катею завжди був поруч, готовий до подвигів. Разом гралися, разом жартували, разом бешкетували, разом і покарання від батьків отримували. Любив тваринок: папужок, рибок, котиків. Лише на собаку батьки так і не погодилися.

Після садочка пішов навчатися до школи №21 міста. Якісь предмети давалися краще, якісь — гірше, але навчався сумлінно. У юнацькі роки відвідував Палац дітей та юнацтва, де займався в найрізноманітніших гуртках. Заняття тхеквондо не вінчалися успіхом через його надмірну доброту. Після чергових змагань Олексій сказав мамі: «Мені не подобається робити боляче іншим. Я більше не піду!»

Натомість значних успіхів досяг у гуртках радіотехнічного моделювання. Вдома все частіше з’являлися керовані моделі авто, ремонтувалася стара, поламана техніка. За весь час навчання у Палаці брав участь у міських та обласних змаганнях, отримував грамоти та подяки.

З народженням молодшої сестрички Насті в Альошки побільшало відповідальності. Значна частина домашніх справ була за ним: він же чоловік, дорослий, повинен захищати сестричок.

Щодо здобуття освіти питань не виникало — пішов стопами старшої сестри та вступив до Вінницького технічного коледжу (нині — Вінницький технічний фаховий коледж) на спеціальність радіотехнічних пристроїв. Плати, схеми, резистори… А щоб хоч трохи відволіктися від навчання, весь вільний час присвячував заняттям у турклубі «Меридіан». Скільки емоцій і захвату було в очах Олексія після повернення з чергових змагань! Із синцями на колінах, подряпаними ліктями, але з медалями. Саме ці емоції захопили й молодшу сестру Настю — вона також почала відвідувати турклуб.

Після закінчення коледжу військову службу проходив у військовій частині м. Житомир. Звільнившись із лав ЗСУ та маючи посвідчення водія з необхідними категоріями, влаштувався водієм на ПП «Авіс». Так розпочалася його кар’єра водія. Згодом перейшов працювати в АТП від олієжиркомбінату.

Одруження і народження синочка Андрійка спонукали скуштувати заробітчанського хліба. Він об’їздив майже всю Європу, купався в Північному морі, долав перевали й тунелі Альп, відвідав Італію, побував у Ватикані в Римі, на морських узбережжях Франції та Нідерландів. Куди б не вів його шлях, завжди возив із собою синьо-жовтий прапорець — як згадку про рідну домівку.

Короткі відпочинки проводив удома — з рідними та сином. Син був сенсом його життя. Відпочинок на морі, походи до зоопарку, каруселі, поїздки потягом, навіть політ літаком — усе заради синочка Андрійка.

Але страшна війна зруйнувала всі плани й мрії…

У перший день повномасштабного вторгнення Олексій після здачі крові пішов до військкомату. Уже наступного дня в сім’ї збирали речі для двох — батька та сина. Почалися довгі й важкі дні очікування та пошуків усього необхідного. Але здаватися ніхто не збирався — як можна, коли найдорожчі захищають тебе?

На зв’язок Олексій виходив за можливості. Мама постійно чекала смс чи дзвінка. Самостійно телефонувати було заборонено — залишалося тільки чекати. Після навчання та розподілу у військову частину м. Гайсин Олексія зарахували до 59-ї бригади. Спочатку охороняли «зелені коридори» для транспорту цивільних та гуманітарної допомоги. Саме там він отримав першу контузію, про яку рідні дізналися вже після його загибелі.

Згодом їхню частину перекинули «на стик трьох областей» — саме так під час телефонної розмови він сказав батькові.

У вільний час, щоб хоч трохи потішити себе й побратимів, Олексій готував свій фірмовий борщ. Це вимагало значних зусиль: потрібно було відійти на відстань від позицій, приготувати, а потім повернутися з важким казаном. Але воно було того варте. Смажив млинці на цеглинах. Коли заходили в зруйновані села і зустрічали домашніх тварин, він завжди годував їх.

Свій 30-й день народження зустрів не вдома. Але з тістечками, які заздалегідь замовив і пригостив побратимів. З кожним днем його посмішка на фото ставала меншою — з’являлися ознаки втоми. Та жодного разу він не поскаржився рідним: «Все добре у мене. Самі як?»

Він так чекав відпустку. Його так чекали вдома.

8 серпня, у день, коли мали їхати на ротацію, Олексія з побратимами відправили на завдання — потрібно було знешкодити ДРГ противника. Багато ворожих солдатів і танк наші воїни знищили, але залишився ще один, який із засідки відкрив вогонь по захисниках. Осколок снаряда потрапив під бронежилет — у спину Олексія.

«Сань, мені кінець…» — так, падаючи в окоп, сказав він пораненому побратиму. Саме Олександр виносив Олексія до своїх. Далі — евакуація до стабілізаційного пункту, а звідти — до лікарні м. Запоріжжя. Через важке поранення саме там, у лікарні, серце Олексія зупинилося 10 серпня.

Звістку про загибель повідомили рідним у четвер, 11 серпня. Мати відчувала тривогу ще раніше — син довго не виходив на зв’язок. Того вечора почалася злива, наче сама природа разом із згорьованою родиною оплакувала воїна.

Батько повернувся з війська, молодша сестра — з-за кордону. Усі чекали воїна вдома…

Попри кількаденні зливи, у день поховання — 14 серпня 2022 року — було сонячно. Уся громада зібралася, утворивши живий коридор, і з шаною попрощалася з молодим воїном-героєм. Поховали Олексія на кладовищі села Зарванці поруч із загиблими воїнами-односельцями. Його могила завжди заквітчана живими квітами. Але біль рідних не вщухає.

Указом Президента України від 13 квітня 2023 року солдата Міхеєва Олексія Михайловича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Герої живі, поки їх пам’ятають.

У пам’ять про загиблого Олексія в рідній школі відкрили меморіальний куточок. А на Алеї пам’яті біля коледжу, де він навчався, батьки висадили червонолистий бук — як символ вічної пам’яті про сина.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.