Дванадцять років у війську, численні поранення, дев’ять нагород і незмінна готовність повертатися до строю. Анатолій Іванович Вірський із Малої Жмеринки присвятив значну частину свого життя захисту України. 15 вересня 2026 року його життя обірвалося поблизу Дружківки Краматорського району Донецької області. Анатолію навіки залишилося 50 років.

Про Героя розповідає видання «Жмеринка City».

Анатолій Вірський народився в Малій Жмеринці. Навчався у Жмеринському ліцеї №1, здобув професію тракториста. У цивільному житті працював у колгоспі. Та наприкінці 2014 року його долю змінила війна. Анатолія мобілізували, і відтоді військова служба стала невід’ємною частиною його життя.

До цього він уже мав досвід строкової служби — був танкістом, тому добре знав армійську справу. За роки війни неодноразово виконував бойові завдання, отримував поранення, проходив лікування та реабілітацію. Після одного з найтяжчих поранень три місяці відновлювався, однак залишати військо не збирався — знову повернувся до побратимів.

Останніми роками Анатолій служив старшим стрільцем-вогнеметником 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А5003.

Його бойовий шлях був відзначений дев’ятьма орденами та нагородами. За плечима залишилися роки важких випробувань, небезпечних завдань і втрат, про які він далеко не завжди розповідав рідним.

Анатолій був наймолодшим із п’ятьох дітей у родині Ніни Королівни. Для 85-річної матері він назавжди залишився її найменшим сином — веселим, добрим, дотепним і турботливим. Усі роки служби вона чекала на його повернення.

«Мамо, ви не маєте права померти, доки я не повернуся. Не плачте, не переживайте. Ви маєте дочекатися мене з війни. Я повернуся й буду за вами доглядати і маю вас поховати», — обіцяв матері Анатолій, та війна не дозволила дотримати слова.

За роки на війні чоловік не раз опинявся на межі життя і смерті. Ще під час АТО він разом із понад п’ятдесятьма побратимами переховувався взимку в погребі. Вночі йому наснився покійний батько, який наказував негайно залишити укриття. Анатолій прокинувся та вийшов назовні. Майже одразу в погріб влучив ворожий снаряд. Багато його побратимів загинули, а він залишився живим.

Іншим випробуванням стали майже два тижні в оточенні посеред лісу. Без достатньої кількості їжі та води військові виживали у надзвичайно складних умовах. Втамовували спрагу водою з калюж, шукали їжу в лісі. Анатолій сильно схуд і виснажився, але зумів вистояти.

Попри все пережите, він щоразу повертався на фронт. Перед останнім виходом на позиції Анатолій зізнався сестрі Катерині, що цього разу має важке передчуття і, можливо, вже не повернеться. 15 вересня 2026 року стало відомо, що його життя обірвалося поблизу Дружківки на Донеччині.

«Поза війною Анатолій любив прості речі. Захоплювався риболовлею, ходив по гриби, цінував час із рідними. Особливе місце в його житті займали п’ятеро племінниць. Власних онуків він не мав, однак побратими дали йому позивний «Дєд», а сам він жартома казав племінницям, що вже став дідом», —згадують рідні.

Понад сім років Анатолій прожив разом із Тетяною. Вони виховували її сина Вадима, який нині також захищає Україну.

У скорботі за Анатолієм залишилися його мама Ніна Королівна, дружина Тетяна, Вадим, сестри Анастасія, Галина та Катерина, брат Микола, п’ятеро племінниць, друзі, побратими та всі, хто знав і пам’ятав цього воїна.

Вічна пам’ять Герою!

Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.