Таких людей, як він, хочеться зустріти бодай раз у житті, а потім надихатися їхньою силою та ставати кращими.
14 серпня 2024 року перестало битися серце старшого матроса, дешифрувальника розвідувального матеріалу з безпілотних літальних апаратів взводу безпілотних авіаційних комплексів розвідувальної роти Богдана Корпоченка. Життя воїна обірвалося на Херсонщині. Йому було лише 28 років.
Богдан Корпоченко народився 4 липня 1996 року в місті Бар. Він був молодшим сином у сім’ї Володимира Миколайовича та Ліни Андріївни. Мав старшого брата Руслана. Ще за два роки до його народження батько мріяв саме про сина на ім’я Богдан. Ніби в цьому імені — надія, світло і добро. У 2004 році батько Богдана трагічно загинув, і з того часу в очах хлопця з’явилася непритаманна дитині глибина. Він надто швидко подорослішав і став опорою та підтримкою для мами.
Навчався Богдан у школі №2 міста Бар. Завжди спокійний, доброзичливий, відкритий. Він не шукав уваги, не прагнув стати лідером. Просто ріс порядним, чесним, уважним, сумлінним.
«До того ж син був високим, сильним, ставним, мав зріст під два метри і дуже схожим на свого батька, — згадує мама воїна Ліна Андріївна. — Я його по-домашньому називала “синичкою”, від слів “син і пташка”. Він у мене так і записаний у телефоні…»
Після школи Богдан вступив до Вінницького торгово-економічного інституту. Навчався на економіста. Згодом пройшов строкову службу в ЗСУ, яка загартувала юнака і зробила його дуже відповідальним.
Після служби Богдан працював у сфері сонячної енергетики, а згодом поїхав на заробітки до Польщі. В кінці травня 2022 року він повернувся додому, щоб стати в ряди захисників України. У ЗСУ вже служив його старший брат Руслан.
Богдана зарахували спочатку до складу 120-ї бригади територіальної оборони, потім — відрядили в район бойових дій на Херсонщині. Бойовий вишкіл пройшов у навчальному центрі на Миколаївщині, де отримав позивний «Джо».
Побратими згадують, що Богдан Корпоченко був винятково відповідальним — якщо йому дали завдання, то всі знали: буде виконано бездоганно. Навіть якщо доведеться не спати всю ніч, він зробить усе так, як і має бути. Богдан умів працювати мовчки, ні на кого не скаржився, не очікував похвали. Просто знав, що треба тримати слово, бути надійним, бути потрібним побратимам…
«Я горджуся, що виховала такого сина — захисника України, такого патріота, який не тікав від війни, а сам приїхав із-за кордону у тяжку для держави хвилину, — продовжує пані Ліна. — Він дуже легко сходився з людьми, вмів з усіма ладити, ніколи не тримав зла, прощав легко й щиро, так, ніби в нього в душі не було місця образам. Казав, що після війни хоче залишитися вдома і більше нікуди не їхати. Його не вабив чужий успіх, його не цікавили великі міста чи високі посади. Він мріяв про просте: збудувати дім, посадити сад, створити сім’ю. Він умів ремонтувати все вдома, брався за будь-яку роботу, любив створювати речі власноруч — навіть блокноти робив сам, оздоблюючи їх палітурками з кори дерева».
У листопаді 2024 року Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський нагородив Богдана Корпоченка відзнакою «За сумлінну службу». Посмертну нагороду сина отримала мама воїна.
Богдан завжди вірив у краще. Запевняв: «Мамо, все буде добре!» — ці слова звучали як обіцянка, як молитва, як захист. На жаль, він надто молодим покинув цей світ. Мабуть, Господь Бог забирає до себе кращих.
Поховали старшого матроса Корпоченка з військовими почестями на Алеї Слави на кладовищі міста Бар.
Старший син Ліни Корпоченко Руслан продовжує службу в ЗСУ. Після загибелі брата його перевели в тилову частину.
Світла пам’ять Герою! Дякуємо за кожен день твого життя, Богдане. Ми сумуємо і пам’ятаємо!
Віктор Зеленюк
Світлини надані автором
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
