«Мамо, я тебе дуже люблю» — ці слова назавжди зависли у вічності гірким болем. Ірина Черв’як, яка за два місяці втратила на війні чоловіка і сина, так і не отримала голосового повідомлення, яке перед смертю записав для неї старший син. Володимиру Неклезі відірвало обидві ноги, пробило легеню, але, поки він ще міг дихати, вимовив ті самі слова…
Воїн загинув 16 липня 2026 року о 7:30 ранку.
Неклега Володимир Миколайович народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове Кіровоградської області. Його дитинство від самого початку було затьмарене великим горем. Коли Вові було лише 2,5 роки, помер його рідний батько. З того дня мати залишилася сама з маленьким сином на руках.
«Я намагалася бути для нього всім — і мамою, і татом. Віддавала йому всю свою любов, усі сили, усе своє життя, щоб він ніколи не відчував, що росте без батька. Працювала, терпіла труднощі, відмовляла собі в усьому, аби лише моя дитина мала все необхідне. У сім років Вова пішов до школи, і з того часу його почав виховувати вітчим», — ділиться спогадами мати Небесного Воїна Ірина Вікторівна.
Володимир зростав доброю, щирою та чуйною дитиною. З молодших класів захоплювався бальними танцями та співом. Постійно брав участь у різноманітних заходах, конкурсах і олімпіадах. Добре навчався. Найбільше любив історію. Він завжди прагнув знань, був активним і ніколи не боявся труднощів. Після успішного закінчення школи вступив до Кіровоградського будівельного технікуму, де також був активним учасником команди КВК.
«Він умів дарувати людям усмішки, хоча ніхто тоді навіть не міг уявити, скільки болю доля ще приготувала для нього і для всієї нашої родини. Після закінчення навчання його призвали на строкову службу. Після служби він працював дозиметристом на Смолінській шахті», — пише мати воїна.
У серпні 2014 року його призвали до лав сил АТО. Володимир, не вагаючись, став на захист України. Його служба проходила у найгарячіших точках — Горлівці, Зайцевому, Майорську. Разом із побратимами він виходив із Дебальцівського котла, за що був нагороджений. Саме там його помітило військове керівництво, призначило командиром взводу та присвоїло звання молодшого сержанта.
«Під час боїв за Дебальцеве він втратив свого старшого друга, який був йому як рідний батько. Цей біль він носив у своєму серці до останнього подиху», — згадує мати.
У серпні 2015 року Володимир був демобілізований, тож повернувся працювати на шахту. Пройшов курси бурильника, заочно навчався у Криворізькому технікумі за спеціальністю майстра бурових установок.
У 2018 році чоловік знову долучився до війська, підписавши трирічний контракт із Збройними Силами України. У 2021 році контракт завершився, і життя знову подарувало надію на мирні дні. Здавалося, що нарешті все налагоджується…
«24 лютого 2022 року війна знову забрала мого сина від рідного дому. Як резервіста його призвали захищати Україну під час повномасштабного вторгнення. Ми з чоловіком проводжали його на війну зі сльозами на очах і молитвою в серці. 12 березня 2022 року призвали і мого чоловіка, який служив у 56-й бригаді на Донецькому напрямку. Моє серце розривалося від страху. Я жила між телефонними дзвінками, молитвами та безсонними ночами, щодня прохаючи Бога лише про одне — щоб вони обоє повернулися живими», — розповідає Ірина Вікторівна.
Володимир потрапив до 59-ї бригади, яка тримала оборону на Харківському напрямку. Під час евакуації побратимів він порвав меніски й потрапив до Київського військового госпіталю на операцію.
«Під час його реабілітації вдома, у грудні 2023 року, до нашої оселі прийшли представники територіального центру комплектування зі страшною звісткою. Вони повідомили, що мій чоловік, Черв’як Юрій Олексійович, зник безвісти 26 грудня 2023 року під селом Богданівка Бахмутського району. З того дня для мене почалося пекло довжиною у 27 місяців. Щодня я жила надією, що він знайдеться живим. Щодня чекала дзвінка. Щодня молилася. Але відповідей не було», — пише пані Ірина.
У 2024 році Володимир перевівся до 40-ї артилерійської бригади. Він виконував бойові завдання на Сумщині, потім — на Дніпропетровщині, а згодом, у 2025 році, після розподілу бригади, продовжив службу у складі 60-ї окремої механізованої бригади.
«У квітні 2026 року, під час відпустки Вови, слідчий повідомив нашу сім’ю, що ДНК мого чоловіка збіглося з ДНК його сина Артема. Надія, яку я берегла понад два роки, померла в одну мить. Мій син Володимир допомагав мені готувати похорон людини, яка виховала його як рідного сина. Він підтримував мене, хоча сам ледве стримував сльози. Похорон відбувся 4 травня. Того дня, коли ми поховали чоловіка, ми поховали і частину свого життя. Після поховання Вова знову повернувся на фронт. Навіть після такого страшного горя він не дозволив собі залишити побратимів», — ділиться болем Ірина Вікторівна.
За сумлінне виконання бойових завдань його призначили командиром взводу артилерійської бригади.
Та біда у цю сім’ю не прийшла одна.
«15 липня мій син разом із побратимами поїхав на евакуацію поранених. Вони рятували інших, навіть не знаючи, що смерть уже чекає на нього у темряві. Коли вони їхали, їх уже вистежував ворожий безпілотник. Через ніч його не встигли ні почути, ні побачити. Удар прийшовся у бік мого сина Володимира. Внаслідок вибуху йому відірвало обидві ноги: праву — повністю, а ліву — до коліна. Поки чекали евакуацію, його побратим робив усе можливе й неможливе, щоб урятувати свого командира. Боровся за його життя. Коли приїхала евакуаційна бригада, Володимира забрали разом із побратимом. Саме тоді його серце вперше зупинилося. Лікарі змогли його реанімувати, але не помітили пневмоторакс. Під час евакуації до лікарні він ще був при свідомості. Усвідомлюючи, що може більше ніколи мене не побачити, тримаючись за руку свого побратима і прохаючи його не відпускати, Вова попросив подати телефон, щоб записати голосове повідомлення мамі. У ньому він сказав лише найважливіші слова — що дуже мене любить. Через відсутність зв’язку я так і не отримала це повідомлення», — з гіркотою згадує мати полеглого Героя…
Прибувши до Запорізької обласної клінічної лікарні, лікарі вже не змогли врятувати життя Володимира. Його серце зупинилося 16 липня 2026 року о 7:30 ранку.
«Саме в цей час я не знаходила собі місця. Моє материнське серце відчувало страшну біду. Я телефонувала до командування, благала відповісти, що з моїм сином. Коли нарешті додзвонилася, мені сказали слова, після яких моє життя назавжди розділилося на “до” і “після”: “Ваш син помер…” Для мене і для мого молодшого сина Артема це був удар, який неможливо пережити. Здавалося, що разом із Володею померла і частина мене. Через декілька днів військкомат зателефонував і сказав приїхати на впізнання тіла до моргу. Я разом зі своєю сестрою приїхала туди… І там я побачила не просто тіло військового… Я побачила свою дитину. Свого маленького хлопчика, якого колись носила на руках, вчила ходити, проводжала до школи, чекала з армії, молилася за нього кожного дня… Переді мною лежав мій син. Те, що побачили мої очі, не передати словами. Такий біль неможливо описати. Його можна лише носити в серці до кінця свого життя».
22 липня 2026 року Володимира поховали на сільському кладовищі поруч із захисниками України, неподалік від могили його вітчима. За два місяці до цього Ірина Черв’як поховала свого чоловіка… А тепер — і сина.
«Мій дім спорожнів. Моє серце назавжди залишилося між двома могилами. Я втратила чоловіка. Я втратила сина. І тепер щодня живу лише зі спогадами, фотографіями, сльозами та болем, який ніколи вже не залишить материнське серце…»
Вічна пам’ять Герою!
Онлайн-меморіальний проєкт «Книга Героїв» реалізовується журналістами медіа-холдингу “Новини Вінниці”, за підтримки ГО “Ми-Вінничани”, Благодійного Фонду “МХП – Громаді”, Благодійного Фонду Миколи Філонова.
