6 червня 2023 року, під час запеклих боїв у районі населеного пункту Левадне Запорізької області, загинув матрос Валентин Золовський, воїн 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади ВМС України. Йому було лише 28 років.

Валентин народився 12 жовтня 1994 року в селі Ялтушків. У родині він був старшим сином, мав молодшу сестру Анюту.

Після закінчення Ялтушківської школи, хлопець вступив до Вінницького медичного коледжу ім. акад. Д. К. Заболотного, де здобув фах, який вимагав уважності, терпіння та людяності — рис, що згодом проявилися в ньому як у воїні.

Після навчання Валентин переїхав до Києва, де працював у мережі ломбардів. Завдяки наполегливості та працьовитості швидко зробив кар’єру, отримавши посаду керівника регіонального центру. Його колеги згадують, що він завжди був позитивним, усміхненим, готовим прийти на допомогу кожному.

«Навіть коли йому було важко, він ніколи не показував цього іншим. Я не раз казала йому: “Поїхали за кордон, там буде легше”. А він відповідав: “Мамо, я з України нікуди не поїду. Тут моє життя, мої друзі. Я український”. У нього навіть не було закордонного паспорта», — розповідає мати, Альона Валентинівна.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Валентин не міг залишатися осторонь. У перші дні він допомагав знайомим і друзям вивозити їхні родини за кордон, а сам щоразу повертався назад. Прагнув піти на фронт, однак через стан здоров’я спершу отримував відмови від військкоматів. Попри це, він не здавався. Зрештою, після кількох спроб через Вінницький ТЦК його мобілізували й відправили на навчання до Кам’янця-Подільського.

«Ми ніколи не бачили його таким рішучим. Він твердо сказав, що має йти. Ми лише благословили його і почали молитися», — згадують дідусь і бабуся Героя.

Після навчання Валентин отримав призначення до 1-го окремого батальйону морської піхоти в Миколаєві. Одного разу, під час бойового виходу, він невдало стрибнув до окопу й серйозно пошкодив обидва меніски. Попри кілька операцій та тривале лікування, найсильніше його турбувала думка, щоб його не списали зі служби.

Коли лікарі дозволили коротку реабілітаційну відпустку, він не зміг довго залишатися вдома:
«Мамо, я не можу тут сидіти. Там мої хлопці, я маю повернутися до них», — сказав він, вирушаючи назад на фронт.

Спершу Валентин служив у частині, але вже у березні 2023 року добровільно вирушив на передову в Запорізьку область.
«Він ніколи не розповідав деталей. Лише казав, що все добре. Востаннє подзвонив і попередив, що 15 днів не буде зв’язку. Це була наша остання розмова…» — пригадує мати.

Його молодша сестра Анна згадує:
«Кажуть, у кожної епохи свої герої. Мій брат став Героєм нашого часу. Він не схилився, не відступив, зробив усе, щоб не вмерла Україна. Я пам’ятаю його слова: “Все добре буде”. Я вірю йому… Знаю, він буде поруч, коли настане Перемога».

Валентин Золовський щиро любив свою землю і до останнього вірив у мир і перемогу. Його життя стало прикладом відданості, мужності та щирої любові до Батьківщини.

Вічна пам’ять Герою!